— Чи вийде? — Комацу взяв у руку ложечку й спрямував її на Тенґо, як диригент, що задає такт інструменталісту. — Ця Фукаері володіє чимось особливим. Це стає зрозуміло, якщо прочитати «Повітряну личинку». Її уява незвичайна. Та, на жаль, текст нікуди не годиться. Надто грубий. З іншого боку, ти вмієш писати тексти. У тебе сюжети добротні, змістовні, розмашисті, інтелектуальні, витончені. В них багато енергії. Але, на відміну від Фукаері, ти ще не знайшов, про що слід писати. А тому часто у твоїх творах не помітно серцевини. Усе, що ти мав би написати, ховається в тобі, немов лякливе звірятко, що забігло в глибоку нору й не вилазить назовні. Знає, що ховається в норі, але не показує носа, бо так ніхто не спіймає. У цьому зв'язку я й сказав: «Треба почекати».

Тенґо сів зручніше на вініловому стільці. Нічого не промовив.

— Справа проста, — вів далі Комацу, легенько помахуючи ложечкою. — Якщо з'єднати докупи ці дві особи, то можна створити одного нового письменника. Неотесане оповідання Фукаері ти, Тенґо-кун, наділиш пристойним текстом. Разом вийде ідеальний твір. У тебе вистачить сили на таке діло. Чи не тому я особисто досі не підставляв плеча дівчині? Розумієш? Решту залиш мені. Об'єднавши зусилля, ми легко отримаємо премію. Навіть премію Акутаґави. Адже я, заробляючи на прожиток, недарма крутився в цьому літературному світі. Оволодів усіма таємницями тутешніх оборудок.

Злегка роззявивши рота, якийсь час Тенґо дивився на Комацу. Той поклав ложечку на тарілочку з неприродно голосним стуком.

— Якщо премію навіть буде отриманого що далі? — спитав Тенґо, збадьорівши.

— Премія Акутаґави принесе славу. Більшість людей у світі майже не розуміє вартості художнього слова. Але не хоче залишитися поза суспільним процесом. Тому купує й читає книжку, яка отримала премію й набула популярності. Тим паче якщо авторка — учениця середньої школи вищого ступеня. Якщо книжка продаватиметься, буде непоганий прибуток. Поділимо його належним чином на трьох. Я вміло це зроблю.

— Поки що мені байдуже до того, як буде розділено гроші, — сухим голосом сказав Тенґо. — Та хіба такий вчинок не суперечить професійній моралі редактора? Якщо така оборудка набуде розголосу, то виникне серйозна суспільна проблема. Вам доведеться кинути роботу, хіба ні?

— Широкого розголосу не буде. Коли захочу, то залагоджу цю справу дуже обережно. Та якщо навіть не вдасться сховати кінців у воду, я охоче звільнюся з видавництва. Бо начальство мене недолюблює і косо позирає. Нову роботу я швидко знайду. Я ж не заради грошей стараюся. А хочу поглузувати над літературним світом. Хочу висміяти несосвітенних телепнів, що просторікують про велику місію літератури й, зібравшись у напівтемному підвалі, обмінюються компліментами, зализують один одному рани, смикають за ноги. Розкрити таємниці системи й виставити її на глум. Правда, буде весело? Як ти гадаєш?

Тенґо не вважав, що буде дуже весело. Адже загалом літературного світу він ще на очі не бачив. І дізнавшись, що така здібна людина, як Комацу, із суто дитячого приводу збирається переходити через небезпечний міст, на мить утратив мову.

— Комацу-сан, те, що ви кажете, схоже на шахрайство.

— Спільне авторство — не така вже рідкісна річ, — насупившись, сказав Комацу. — Таким, скажімо, наполовину є мальовані оповідання в стилі «манґа», що серійно друкуються в журналах. Їхні працівники пропонують ідею, пишуть текст, художник накидає штрихами малюнки, а його помічник уточнює деталі й розмальовує їх. Таким же способом виготовляються будильники на заводі. Подібні приклади трапляються і в літературному світі. Наприклад, при написанні романів про кохання. У більшості випадків тоді найнятий письменник просто створює текст згідно з «ноу-хау», встановленого видавництвом. Одне слово, має місце система розподілу праці. Бо інакше масового виробництва годі досягти. Оскільки в порядній, так званій «чистій» літературі такий підхід відкрито не практикується, то ми з тактичною метою на сцену випустимо Фукаері. Якщо наш задум розкриється, то, можливо, зчиниться невеличкий скандал. Однак ми не порушимо закону. Така практика вже стала тенденцією нашого часу. Про Бальзака або Мурасакі Сікібу [9] я вже не кажу. Ми тільки намагаємося прикласти руку до того, щоб сирий, з огріхами, твір учениці середньої школи вищого ступеня мав досконаліший вигляд. Що в цьому поганого? Хіба не буде добре, якщо вміло довершений твір приноситиме насолоду багатьом читачам?

Тенґо задумався над сказаним. І, ретельно добираючи слова, відповів:

— Виникає одразу кілька запитань, але поки що я зупинюся лише на двох. Перше: чи погодиться авторка на те, щоб хтось переписав її твір? Якщо вона заперечуватиме, то, звісно, наше діло не зрушить ні на крок. Друге: навіть якщо вона погодиться, то чи зможу я успішно переробити її оповідання? Спільне авторство — надзвичайно делікатна річ і може просуватися не так легко, як вам, Комацу-сан, здається, чи не так?

— Ти зможеш, — ніби сподіваючись такого застереження, відразу відповів Комацу. — Не сумніваюся, що зможеш. Думка про те, що це оповідання повинен переробити Тенґо-кун, сплила в моїй голові, як тільки я вперше прочитав «Повітряну личинку». А крім того, що тобі таке завдання підходить. Що ти його очікуєш. Ти з цим не згоден?

Тенґо махнув головою. Нічого не відповів.

— Квапитися не треба, — спокійним голосом вів далі Комацу. — Це серйозне діло. Днів два-три все обміркуй. Ще раз прочитай «Повітряну личинку». І добре подумай над моєю пропозицією. Згода? Передаю тобі ось це.

З кишені піджака Комацу вийняв брунатний конверт і віддав Тенґо. Конверт містив дві стандартні кольорові фотографії дівчини. На першій вона була зображена до пояса, на другій — на повний зріст. Видно, знімалася в один і той самий час. Стояла перед якимись широкими кам'яними сходами. Класично гарне обличчя, довге пряме волосся. Біла блузка. Невисока, худорлява. Губи намагались усміхатися, але очі цьому опиралися. Серйозні очі, які чогось прагнуть. Якийсь час Тенґо переводив свій погляд з однієї фотографії на іншу. Але чомусь, поки розглядав їх, згадав себе в такому віці, як вона. І тоді у грудях легко защеміло. По-особливому, як ніколи раніше. Здавалось, її образ викликав цей біль.

Комацу сказав:

— Це Фукаері. Наче красуня. Любить чистоту й охайність. Сімнадцятирічна. Бездоганна. Звати — Еріко Фукада. Але вона цього імені не афішує. А називає себе «Фукаері». Чи не здається тобі, що виникне невеличка проблема, якщо вона отримає премію Акутаґави? ЗМІ шугатимуть над її головою, немов зграї кажанів увечері. Книжка вмить зникатиме з прилавків книгарень.

«Цікаво, де Комацу роздобув фотографії?» — дивувався Тенґо. Адже до рукописів, поданих на конкурс, фото не додається. Але вирішив про це не розпитувати. Зрештою, не хотів чути жодної відповіді.