Тоді заворушилися й усі інші, і в одну й ту ж саму мить обидва брати виступили наперед — вони відчували необхідність щось вчинити. Їм вистачило кількох слів, щоб дійти згоди. У цю хвилину їхні думки не могли різнитися: вони повинні негайно іти до вітальні. Марія приєдналася до них, маючи такий самий намір; з цієї трійці вона була найсміливішою, адже саме та обставина, що змусила Джулію втекти, надавала їй сили. Те, що Генрі Кроуфорд тримав її за руку в таку мить, у вирішальну мить випробування, було варте століття вагань і тривог. Вона вважала це запорукою найсерйозніших намірів і не боялася навіть постати перед батьком. Вони вийшли, не звертаючи анінайменшої уваги на невгамовні домагання містера Рашворта: «А мені також піти? Може, мені краще також піти? Хіба не слід мені також піти?» — та щойно вони вийшли за двері, як Генрі Кроуфорд вгамував його тривожну цікавість і, щиро заохотивши його в намірі одразу ж засвідчити свою повагу серові Томасу, був радий чимшвидше відправити його услід за іншими.

Фанні залишилася з Кроуфордами і містером Йєтсом. Кузини і кузени зовсім про неї забули; а сама вона була надто низької думки про своє становище, щоб сподіватись на прихильність сера Томаса, і, не наважившись поставити себе нарівні з його дітьми, вона була рада, що лишається осторонь і має змогу хоч трохи прийти до тями. Її хвилювання й тривога були сильніші, ніж у будь-кого з інших, бо при такій вдачі, як у неї, навіть сама невинність не позбавляє від страждань. Вона ледь не зомліла, в ній прокинувся колишній острах перед дядечком, і співчуття до нього і майже до кожного з членів товариства, і невимовна тривога за Едмунда. Вона дрижала, мов у лихоманці, і, сівши, поринула в ці страхітливі роздуми, тоді як троє інших присутніх, більше не маючи потреби стримуватися, виливали у скаргах своє роздратування, оплакували передчасний приїзд господаря, що так прикро став їм на заваді, і, не виявляючи ані крихти співчуття до бідного сера Томаса, визнавали, що йому слід було б добре затриматися в дорозі, а ще краще — на Антигуа.

Кроуфорди хвилювалися більше, ніж містер Йєтс, оскільки краще розуміли, що це за сім'я, і ясніше бачили, яким лихом усе це може скінчитися. Невідворотна загибель п'єси була для них очевидною: вони відчували, що всі їхні плани зруйновано; але містер Йєтс вважав це лише тимчасовою перешкодою, неприємністю на один сьогоднішній вечір, і навіть припустив, що репетицію, напевно, можна буде продовжити після чаю, коли вгамується переполох, викликаний приїздом сера Томаса, і на дозвіллі він і сам залюбки подивиться п'єсу. Кроуфорди лише посміювалися з такої маячні; і невдовзі, погодившись, що їм краще тишком зникнути і не втручатися в родинні справи, вони запросили містера Йєтса приєднатися до них і провести вечір у пастораті. Але містер Йєтс досі ще не мав справи з тими, хто шанує батьківське слово та мир у сім'ї, і тому не вважав за потрібне прийняти запрошення; подякувавши їм, він мовив, що «схильний залишитися, щоб засвідчити свою щиру повагу старому джентльменові, позаяк він уже все одно приїхав», і до того ж це буде негарно стосовно Бертрамів, якщо всі від них повтікають.

Фанні якраз трохи опанувала себе і відчула, що не повинна лишатися тут далі, бо це може видатися нечемним; вона пообіцяла Кроуфордам передати їхні вибачення і, побачивши, що вони збираються йти, і собі вийшла з кімнати, щоб виконати моторошний обов'язок — з'явитися перед дядечком.

Вона занадто скоро опинилася біля дверей вітальні; і, постоявши хвилинку, хоч і знала, що це їй нічим не допоможе, бо жодне чекання під дверима ще не додавало їй сміливості, вона у відчаї натиснула на клямку — і перед нею у вогнях вітальні постало все родинне зібрання. Сер Томас саме цієї миті роззирався довкола, промовляючи: «А де ж Фанні? Чому я не бачу моєї крихітки Фанні?» — і, побачивши її, ступив їй назустріч і з добротою, що вразила її й розчулила, назвав її любою Фанні, сердечно поцілував її і з помітним задоволенням зауважив, що вона так виросла! Фанні не знала, що й думати, куди дивитися. Вона була украй знічена. Ніколи в житті він не був таким добрим, таким надзвичайно добрим до неї. Він поводився зовсім по-іншому, від радісного хвилювання він навіть говорив швидше; і вся його грізна велич, здавалося, безслідно зникла у пориві ніжності. Він підвів її ближче до світла і знову подивився на неї — турботливо розпитував про її здоров'я, а потім перервав себе, зауваживши, що можна й не питати, бо її зовнішність говорить сама за себе. Чарівний рум'янець, що змінив колишню блідість її обличчя, свідчить про благотворні зміни в її здоров'ї й робить її просто красунею! Потім він взявся розпитувати Фанні про її сім'ю, особливо про Уїльяма; і його доброта змусила її дорікнути собі за те, що вона так мало його любила, що сприйняла його повернення, мов якесь лихо; і коли вона насмілилася підвести очі і поглянула йому в обличчя, то побачила, що він схуд, а лице в нього обпалене сонцем, змарніле, виснажене від утоми та жаркого клімату, і в ній пробудилася ніжність, і було так боляче думати, яка несподівана прикрість на нього чекає.

Сер Томас був душею товариства, яке за його пропозицією розташувалося біля каміна. Він, як ніхто, зараз мав право говорити; щасливий після такої довгої розлуки опинитися вдома, у своїй сім'ї, він був надзвичайно говірким і доброзичливим; він охоче розповідав про все, що стосувалося його подорожі, і відповідав своїм синам ще до того, як вони встигали його спитати. Його справи на Антигуа останнім часом швидко пішли вгору, і зараз він прибув із самого Ліверпуля, бо йому трапилася нагода припливти туди приватним судном, замість того щоб чекати пакетбота; він докладно сповістив рідних про всі подробиці своїх справ, про всі приїзди та від'їзди; він сидів поруч із леді Бертрам і щиро втішався, бачачи довкола рідні обличчя, і раз у раз переривав свою розповідь, щоб зауважити, як же йому пощастило, що він застав усіх вдома, дарма що приїхав так несподівано, — всі вдома, всі разом, усе так, як він хотів, хоч і не смів на це сподіватись. Не забув він і про містера Рашворта; гостинно привітав його й сердечно потиснув йому руку, і з підкресленою увагою залучив його до бесіди, що якнайтісніше стосувалася Менсфілду. У зовнішності містера Рашворта не було нічого неприємного, і серові Томасу він одразу сподобався.

Проте ніхто з оточуючих не слухав сера Томаса з такою безтурботною, нічим не затьмареною насолодою, як його дружина; вона справді була щаслива бачити свого чоловіка і так палко раділа його приїзду, що чи не вперше за останні двадцять років позбулася свого незворушного супокою. Кілька хвилин вона була майжесхвильована, та все ж їй вистачило розважливості, щоб неквапно відкласти своє шиття, відсунути убік мопса і лише після цього приділити чоловікові увагу та звільнене місце на канапі. Вона ні за кого не тривожилася настільки, щоб це могло порушити її власний спокій; протягом їхньої розлуки їй непогано велося: вона вишила не одну скатертину і сплела багато ярдів мережива; і вона могла без жодних вагань ручитися як за себе, так і за молоде покоління, що вони поводилися бездоганно і не гаяли часу в неробстві. Їй було так приємно знову його бачити і чути його розмову; його оповіді так тішили її слух і живили цікавість, що зараз вона особливо добре зрозуміла, як жахливо за ним скучила і як тяжко було б витримувати й далі його відсутність.

Радість місіс Норріс неможливо було порівняти з радістю її сестри. Не тому, що вона, подібно до всіх інших, з жахом уявляла собі, як розгнівається сер Томас, побачивши неподобство в будинку; адже вона перебувала в такому засліпленні, що, коли її зять увійшов до кімнати, не виказала й тіні тривоги, хіба лише прибрала подалі з очей рожевий плащ містера Рашворта; але її засмутило, що він повернувся. Це залишало її не при ділі. Сер Томас не послав когось по неї, щоб вона побачила його першою і провістила усім щасливу новину, а натомість, дуже розумно розсудивши, що нерви в його дружини та дітей досить-таки міцні, вдовольнився послугами управителя і одразу ж пройшов за ним до вітальні. Місіс Норріс почувалася обманутою, їй не дали звершити діяння, якого вона завжди чекала, — першою сповістити про його повернення чи смерть; і зараз вона вперто намагалася зчинити галас, дарма що не було жодних причин галасувати, і докладала всіх зусиль, щоб бути корисною, хоч потрібні були тільки тиша та спокій. Якби сер Томас погодився щось із'їсти, вона б одразу ж своїми недоладними розпорядженнями завдала клопоту економці й замордувала слуг докорами; але сер Томас рішуче відхилив її намовляння пообідати: він не хоче нічого їсти, нічого — до самого чаю; він краще почекає чаювання. Проте місіс Норріс раз у раз пропонувала щось інше, і в найцікавішу мить його подорожі до Англії, у розпалі бунту на французькому судні, вона знов поткнулася до нього із запрошенням поїсти супу.

— Повірте, любий сер Томасе, тарілочка супу буде для вас аж як корисніша, ніж чай. З'їжте хоч трішечки супу!

Сер Томас був несхитний.

— Ви, як завжди, піклуєтеся про всіх на світі, люба моя місіс Норріс, — відповів він. — Але я справді не хочу нічого, крім чаю.

— Ну, тоді, леді Бертрам, сподіваюся, ви накажете подавати чай; та поквапте Бедлі, хай ворушиться, а то він сьогодні щось розлінився.

Вона таки домоглася свого, і сер Томас міг продовжити свою розповідь.