Нічого не відповіла йому на це Кокуа, тільки засміялася, дивлячись у морську далину.

— Кокуа, — сказав Кеаве, — твою мовчанку я розумію як згоду. То ходімо ж разом у дім твого батька.

І вона, так само мовчки, пішла вперед: разів зо два озирнулася, кинула на нього швидкий погляд і одвернулася знову, тримаючи в зубах стрічки від свого брилика.

Та ось, коли вони підійшли до хати, Кіано вийшов на ґанок і голосно привітав Кеаве, назвавши його на ім'я, ї тоді дівчина подивилася на Кеаве, широко розплющивши очі, бо чутка про його чудовий будинок дійшла і до неї, і як же тут не подивитися. Цілий вечір вони провели разом, і дуже веселилися, і в дівчини при батьках розв'язався язик, і юна брала на кпини Кеаве, бо мала тямущий і гострий розум. А наступного дня Кеаве переговорив з Кіано, а потім розшукав дівчину.

— Кокуа, — сказав він, — ти насміхалася з мене вчора весь вечір, і тобі ще не пізно сказати мені: покинь мене і їдь собі геть. Я не хотів говорити тобі, хто я, бо в мене такий гарний дім, І я боявся, що ти забагато про нього думатимеш, а про чоловіка, котрий тебе любить, — замало. Тепер тобі все відомо, і коли ти хочеш прогнати мене з очей, скажи відразу.

— Ні, — сказала Кокуа. Ї цього разу вона вже не сміялась, а Кеаве ні про що більше не питав.

Так посватався Кеаве до Кокуа. Все це сталося дуже швидко, але ж і стріла летить швидко, а куля з рушниці — ще швидше, проте й та, й та можуть влучити в ціль. Так, усе звершилося дуже швидко і разом з тим звершилося дуже багато: думка про Кеаве тепер співала в душі дівчини; його голос чувся їй у шурхоті прибою, що набігав на чорну лаву, і заради Цього чоловіка, якого вона бачила двічі в житті, Кокуа вже ладна була залишити і батька, і матір, і рідні краї. А Кеаве? Кеаве гнав коня гірською стежкою повз стародавні гробниці, і звуки його радісної пісні відлунювали в печерах мерців. І. примчавши до свого «Осяйного дому», він усе співав і співав. Він сидів і вечеряв на просторому балконі, а китаєць-слуга Дивувався зі свого пана, що виспівував за вечерею. Сонме ринуло в море, настала ніч, а Кеаве знай розгулював при світлі ліхтарів балконами свого прегарного будинку на високо. У березі, і звук його пісень тривожив усіх моряків на суднах, що пропливали мимо.

«Я піднісся високо-високо, — казав собі Кеаве. — Краще жити, ніж тепер я, неможливо; я стою на вершині гори, звідціля немає дороги нагору — тільки вділ. Сьогодні я вперше звелю освітити всі кімнати і скупаюся в моєму гарному басейні з гарячою та холодною водою, і один ляжу на весільну постіль у своїй спочивальні».

І він розбудив слугу-китайця, і звелів йому затопити груби, і слуга, працюючи внизу біля груб, чув, як господар весело виспівує нагорі у своїх освітлених покоях. А коли вода нагрілася, він покликав господаря, і Кеаве пішов купатися, і китаєць-слуга чув, як він співав, напускаючи воду в мармуровий. басейн, і як пісня раптом урвалася. Китаєць-слуга все дослухався і дослухався, а потім гукнув знизу до господаря і запитав, чи все в нього гаразд, і Кеаве відповів «так» і звелів йому лягати спати. Але більше не звучали співи в «Осяйному домі», і всю ніч до світанку китаєць-слуга чув, як його господар походжав без сну по балконах.

А тепер послухайте, що сталося: коли Кеаве скинув одіж, щоб скупатися, він помітив, що в нього на тілі, наче лишайник на скелі, з'явилася пляма, і тоді він перестав співати. Бо він знав, що означає ця схожа на лишайник пляма; він зрозумів, що став жертвою «китайської напасті», або, сказати простіше, прокази.

Зайве й мовити, що така хвороба — велике нещастя для кожного. Гірка доля того, хто мусить покинути гарний, зручний будинок і перебратись на північний берег острова Молокаї [32] , де гримотливий прибій розбивається об неприступні скелі. Але що ж сказати про цього бідолаху, про Кеаве, котрий тільки напередодні зустрів свою суджену, тільки сьогодні зранку завоював її взаємність, а тепер бачив, як усі його надії розбиваються вдрузки, наче шматок скла!

Довго сидів він край басейну, а потім тужливо зойкнув, скочив і вибіг; і довго ще метався туди й сюди, туди й сюди по балкону у великому розпачі.

«Не нарікаючи на долю, покинув би я Гаваї — батьківщину моїх предків, — думав Кеаве. — Не ремствуючи, скорився б я своїй долі і залишив би свій дім, цей чудовий багатовіконний дім на високому березі, Не занепав би я на дусі, рушаючи на Молокаї, в цю Калаупапу, загублену між бескидів та скель, щоб бідувати дні й ночі серед уражених страшною недугою, і врешті, далеко від землі батьків, заснути вічним сном. Але за які лихі діла, за які гріхи судилося мені вчора ввечері зустріти Кокуа, що виходила з моря, відсвіжена купанням? Кокуа, ти, що вкрала мою душу! Кокуа, світло моїх очей! Ніколи вже не побачу я тебе, ніколи не назву своєю, ніколи не пеститиму закоханою рукою, і тільки за цим, тільки за тобою, о Кокуа, — гужу я невтішної»

Ви розумієте тепер, що за людина був цей Кеаве? Адже він міг би жити у своєму «Осяйному домі» ще роки й роки, і ніхто б не запідозрив, що він хворий; але навіщо йому це, коли мусив утратити Кокуа? А він же міг би одружитися з нею, приховавши свою хворобу, і багато чоловіків вчинили б саме так, бо в них душі свиней; але Кеаве любив дівчину щиро, як належить справжньому молодикові, і не міг піддати її небезпеці, вчинити зло.

Вже звернуло з півночі, як раптом Кеаве згадав про пляшку. Тоді він пройшов на тильну терасу будинку і викликав у пам'яті той день, коли на його заклик чорт визирнув з пляшки. І від цієї згадки по жилах Кеаве пробіг крижаний холод.

«Страшна річ — ця пляшка, — думав Кеаве, — і страшний чорт, і страшно вік горіти в пекельному полум'ї. Але як інакше можу я вилікуватись від своєї недуги і одружитися з Кокуа? Що ж, — думав він, — заради цього будинку я не побоявся злигатися з нечистим; то невже мені забракне сміливості знову попросити в нього допомоги, щоб з'єднатися з Кокуа?»

І тут він згадав, що наступного дня «Ковчег» якраз пропливатиме зворотним рейсом до Гонолулу.

«Ось куди мені слід негайно вирушити, — подумав Кеаве, — і побачити Лопаку. Адже вся моя надія тепер — розшукати цю пляшку, від якої я колись був так радий позбавитись».

Тієї ночі Кеаве ні на мить не склепив очей, і зранку йому не йшла їжа до горла; він тут-таки написав листа Кіано і ще перед прибуттям пароплава спустився верхи стежкою, що огинала скелю, де спочивав прах предків. Періщив дощ, кінь ішов ступою, а Кеаве дивився на чорні пащі печер і заздрив мерцям, які спали там, не відаючи ні тривог, ні журби, і згадував, як лише день тому весело гнав він тут коня, і важко йому було в це повірити. Так дістався він до Гукени, а там уже, як повелося, звідусіль зібрався люд, чекаючи на пароплав. Всі розташувалися під накриттям перед крамничкою, перекидалися жартами, обмінювалися новинами, але Кеаве, з його тягарем на серці, було не до балачок, і він, сидячи разом з усіма, дивився на дощ, що поливав дахи, і на прибій, що бурхав між скель, і його груди здіймалися від тяжких зітхань.