Бруно, вибачаючись, знов підняв над білою лисиною капелюх із грайливою півнячою пір'їною і, приклавши обидві долоні до вух, пояснив, що розмовляє так голосно тому, що недавно в нього було запалення середнього вуха і він зовсім погано чув навіть свій власний голос, а тепер, коли його вилікували, ніяк не може звикнути говорити нормально: то горлав, як фельдфебель на плацу, то шепоче так тихо, що на нього ображаються навіть найближчі люди. Кланяючись, Бруно довго вибачався за своє вторгнення і вийшов з Вайсом, по-дружньому підтримуючи його під лікоть.

Воші вийшли з тамбура на площадку між вагонами, де бряжчали вафельні залізні плити і крізь складені гармошкою брезентові стінки завивав вітер.

Вайс, нахилившись до вуха Бруно, розповів йому про чемодан Папке. Бруно кивнув і одразу пішов у сусідній вагон з таким виглядом, нібито після всього того, що він почув, зразу втратив охоту мати будь-що спільне з Йоганном, котрий вскочив у халепу.

Та через деякий час Бруно знову з'явився у вагоні, де їхав Вайс. Поставивши на Вайсону лавку поряд з фібровим чемоданом Папке невеликого плетеного кошика, він заявив, що пішов зі свого місця, та нехай це нікого не турбує: він зовсім не збирається когось тут витісняти, просто він весела людина і хоче розважити шановних співвітчизників кількома смішними фокусами.

Витягши з кишені колоду карт, він почав показувати фокуси, і хоч фокуси були зовсім нехитромудрі й робив їх Бруно не дуже й спритно, він вимагав, щоб присутні чесно заплющували очі перед тим, як загадати карту, і з таким щирим відчаєм бентежився, коли загадану карту не вдавалося назвати, що дуже сподобався всім. А потім, недбало підхопивши фібровий чемодан, пішов, заявивши, що знайде собі затишне місце.

Після того як Бруно пішов, Вайс поліз на свою горішню лавку й ліг, поклавши під голову руки, і заплющив очі, ніби заснув.

Було вже під обід, коли знову з'явився Бруно з чемоданом. Знову, весь час вибачаючись, закинув його на Вайсову лавку, витяг з кишені бутерброд, акуратно загорнутий у промащений папір, і сказав, що зараз розкошуватиме обідом.

Та коли літній німець простягнув Бруно курячу ніжку, той ввічливо відмовився, мовляв, він не хоче повнішати, оскільки твердо вірить, що знадобиться батьківщині, як солдат. Цим Бруно викликав до себе ще більшу симпатію. І щоб не заважати пасажирам обідати, поліз на горішню лавку, вмостився поруч із своїм кошиком і обняв його. Проте одразу з властивою йому природною жвавістю спустився додолу і з кошиком у руках вийшов, сказавши на прощання, що спробує знайти собі місце поруч з якою-небудь дамою не старшою за сто і не молодшою за тринадцять років. Погладив свою лисину й похвалився:

— Якщо я, як мужчина, втратив красу власної зачіски, то тільки тому, що завжди схилявся перед жіночою красою.

Пасажири вагона провели жартівника поблажливими поглядами. Вайс теж усміхнувся, а коли він поліз на лавку, то боляче вдарився коліном об чемодан Папке, що знову стояв на своєму місці. Вайс поклав голову на його тверде ребро з такою насолодою, немовби це був не чемодан, а пухова подушка.

Тривога минула, і він нарешті заспокоївся — очевидно, у чемодані Папке нічого небезпечного для нього, Вайса, не було. Тільки зараз Йоганн зрозумів, як неймовірно тяжко йому носити ту личину, яку він на себе надів. Лише кілька хвилин без неї — і він зразу відчув, нібито помацки повзе в темряві несходженою гірською стежкою над прірвою. Стежка обривається, здається, попереду загибель — і раптом під ногою опора, він переступив через провалля і знову опинився на стежці.

За останні місяці в Йоганна виробилася майже автоматична здатність до холодного, чіткого самоспостереження. У нього з'явилася звичка хвалити чи засуджувати себе, як стороннього, подобатись собі чи не подобатись, зневажати себе чи захоплюватися собою. Він відділяв від себе свою нову личину і з уважною, прискіпливою цікавістю досліджував її життєздатність. Вайс відчував щось схоже на насолоду, коли мав цілковиту владу над цією личиною.

Він розумів, що в хвилину небезпеки привласнену ним личину можуть здерти з нього з його вини; він повністю залежав від того, наскільки вона міцна, бо тільки вона єдина могла врятувати його такого, який він є насправді.

Ця залежність від того себе, до якого він не міг перебороти почуття ворожості і зневаги, інколи так виснажувала духовні сили, що для відновлення їх потрібна була, хоч на найкоротший час, цілюща самотність.

Та коли він нарешті міг лишитися наодинці з собою, приходила нічим не зборима туга від утрати світу, що становив сутність його «я». І той світ був живий, прекрасний, справжній, а його теперішній світ здавався вигаданим, туманним, важким, як маячний сон.

Ніколи він не думав, що найважчим, найнестерпнішим у тій місії, яку він обрав, буде оце небезпечне роздвоєння свідомості.

Напочатку його навіть захоплювала гра: влізти в шкуру іншої людини, вгадувати її думки й радіти, коли вони точно збігалися з тим уявленням, яке має виникати про цю людину в інших людей.

Але згодом він зрозумів, що чим успішніше він зливається зі своєю новою личиною, тим пекучіша потім у хвилини короткої самотності його туга за втратою того світу, який все далі й далі відходив од нього, за втратою себе такого, яким він був і вже не міг бути, не мав права бути.

У хвилини втоми його охоплювало болісне відчуття, ніби він увесь складений із протезів, що ні на мить не скидаються, і ніколи не відчує себе справжньою, живою людиною, ніколи вже не зможе повно сприймати життя й людей такими, які вони є, і себе таким, яким він був.