Мала, надміру висока кімната з одним «варшавським» вікном у сад. Широкий тапчан, застелений ловіцькою у яскраві смуги, домотканою веретою, займає половину всієї вільної площі. Кремові стіни заставлені вузькими етажерками, напханими книгами різного формату.

Над етажерками кілька дереворитів на тему татринсь-кої природи. В одному кутку стоїть старовинна темна шафа з претензійними прикрасами в стилі барокко. Не важко здогадатись, що кімната найнята разом з шафою, якої господарям ніде діти і шкода порубати на дрова.

Впоперек, а не повздовж, як цього вимагала б економія місця, либонь, заради правильного освітлення стоїть простий ясеневий стіл, завалений зошитами, книгами та словниками.

За столом Рита Валевська поправляє неграмотні вправи своїх учениць.

Дійсно прикро, що учениці четвертого класу гімназії, які вже четвертий рік вивчають французьку мову, за винятком трьох відмінниць, не впорались з такою нескладною граматичною вправою, як приклади на іпііпШу з прийменником еп для визначення двох рівночасних дій в реченні.

Від довгого сидіння без руху у Рити зледенів поперек. Відколи хворіла нирками, оте відчуття льоду в поясниці дає себе знати при ледь пониженій температурі.

А в кімнаті таки холоднувато. За роботою забула підкинути у грубку дров, і вогонь погас.

Спробує ще розпалити дрова паперами. Газета спалахує, освітлює челюсті грубки і попеліє, не зайнявши полін. На попелі можна прочитати рядок літер. Рита, маючи вже деяку практику, робить з газети пружні скрутні, розкладає їх навхрест (щоб вогонь не задушився через брак повітря), поверх паперу цим самим способом накладає дрова і запалює.

Своєрідний запах паперового диму нагадує Риті Валевській студентські роки у Варшаві, коли з надміру конспіративної пильності часто спалювали що треба і чого не треба.

На превелику силу сире дерево займається, але від цього в кімнаті тепліше не стає.

Рита скидає черевики (своєю формою вони більш подібні до лижних бутсів, аніж до дамського взуття), по-турецькому підібравши під себе ноги, моститься на тапчані і кутається у старе хутро, яке вже протягом декількох зим править їй за похідну ковдру. В голові джмелить від екзерсисів. Поки в печі розгоряється вогонь, вона намагається зігрітися власним теплом, хукає в жмені, наче на морозі, і знічев'я зупиняє погляд на власних руках.

За студентських років хлопці робили Риті компліменти з приводу аристократичності її рук. Не проймалася цим занадто. Вважала, що хвалять її пальці тому, що немає за що похвалити обличчя, яке, незважаючи на правильність рис, ніколи не можна було назвати гарним.

Пожовтіла, передчасно обезжирена шкіра на руках настроює Риту на роздуми. Вони можуть передувати хворобі, від якої вона тільки-тільки втекла. Невже ж це перші ознаки старості?

Нонсенс! Не буває старості у тридцять два роки, хоч фізіологічно ми старіємо вже з дня народження.

А чого ж їй, власне кажучи, боятися старості? З психозом вона покінчила, а поза тим — що їй до шкіри рук? Адже косметика ніколи не була її пасією. З педагога досить у бездоганній охайності тримати нігті.

Треба би повторити пісеньку, що її завтра вчитиме з гімназистками другого класу.

Голос у Рити теж наче змерз. Мелодія пісеньки наївно приємна. Але хіба вона в силі розвіяти гнітючий настрій, приховане джерело якого Риті аж надто зрозуміле?

А все воно почалося від одного сліпого, нітрохи не оригінального випадку.

Десять років тому пролунав у будинку на вулиці св. Мартіна, 3, у Варшаві різкий електричний дзвінок. Дзвонили до квартири пана Фелікса Валевського, радника найвищого суду і голови крайової лісопромислової спілки «Татри».

І треба було випадку, щоб саме Рита відчинила двері Борисові Каминецькому: по той бік дверей стояв захеканий, приземкуватий блондин і закривавленою, не дуже чистою носовою хусткою затуляв рану на голові.

Рита зойкнула з переляку, відсахнулася і підсвідомо хотіла відгородитись дверима від того страшного чоловіка. Він, відгадавши її намір, всунув ногу поміж двері.

— Я не бандит. Поліція женеться за мною. Сховайте мене.

Потрібно було секунди, щоб отямитись і зрозуміти, чого від неї хочуть, а потім сама втягнула його до передпокою.

Вдома саме нікого не було, крім куховарки, яка в їдальні чистила столове срібло.

Рита затягнула його до своєї кімнати, і, поки клала на кушетку, зомлів під її руками. З переляку мало що сама не впала. Поняття не мала, що годиться робити у подібних випадках. Схопила флакон з одеколоном і бризнула ним у лице.