“Господар вам сказав: “Ось, мовляв, проектики… Я показував їх різним знаючим людям, ті кажуть — великі гроші на цих вигадках заробити можна. Тільки от лихо: жодний ваш проектик не закінчено. Почато — кинуто, почато — кинуто. А як кожний проект до діла довести — тільки одна людина може знати, лише та, що їх придумала”. І ще вам хазяїн сказав, що пояснення й копії з проектів для порядку знято. А що з того? Все це поки що мертвий капітал. І господар віддав вам усі ваші проекти в оригіналах. Чи не так?”

“Так!”

“А винагорода? Адже гроші до банку від вас по зобов’язанню, по векселю, не надходили?”

“Ні перед ким я не зобов’язаний звітувати про свої вчинки”.

“Нагадую: грошей у вас тоді не було. Їх немає й зараз. Господар харчевні вас пожалів, погодився взяти вексель на тисячу карбованців”.

“Справді, було таке. Але за яким правом ви зі мною так розмовляєте?”

“От вексель. Платіть!”

“Дайте мені спокій, добродію! Вексель я дав не вам, а господареві харчевні. Ми тоді домовились. Він чекатиме”.

“Домовились!.. Ось його передаточний напис на векселі. Тепер власник векселя — банк “Братів Дутових”. Протест учинено. Платіть!”

“Дайте час… Почекайте! Я розплачуся… за місяць”.

“Відстрочок не буде!”

“Тиждень, один тиждень. І я розплачусь”.

“Не вірю!”

“День… Лише один день дайте мені!”

“Знаєте що? Банк поверне вам вексель, а ви на письмі відмовитеся від своїх проектів на користь банку. Не приховаю — за кордоном ладні пристосувати до діла один проектик. Чекаю”.

“Дайте час… Я подумаю, один день…”

“Зараз за чверть дванадцята. О дев’ятій ранку я буду тут. Або проекти, або платіть по векселю!”

Приїжджий вийшов. Рипнули східці гайку. Добродій широко розсівся в фаетоні. Бубонці задзвеніли, і все затихло. Дощ почався знову, та рясний такий. Я поспішив додому.

Вранці в місті всі ахнули — лікар зник. Наче у воду впав. Почали шукати, допоминатися. Пастух бачив, як хтось дуже рано йшов до альтанки, що біля пасіки за містом. Взялися пасічника розпитувати. А той відповідає: “Бачив!.. На світанні пройшов чоловік… А що за чоловік — не розгледів… Погода була похмура, бджоли не вилітали, я й заснув. Знати нічого не знаю і відати не відаю”.

Почали тоді придивлятися до слідів. Після дощу їх добре видно. Але за струмком сліди кінчалися…

Дід-оповідач замовк. В купе все ще було темно. Та десь далеко почав бліднути край неба, світліші стали кущі біля річки, і вода в ній вже перестала блищати.

Я подумав, що таємниче зникнення героя — найкраще сюжетне завершення всієї історії. Але там, унизу, слухачі почали вимагати подробиць.

— А чи була записка?

Старий детально пояснював:

— Спочатку подумали, що лікар у морі втопився. Але потім знайшли записку, якусь обгорілу. А в ній таке хитромудре було написано, що різні чутки пішли. До ладу нічого зрозуміти не можна. Та й почали забувати про всю цю справу. Я теж про все б забув, якби не пасічник. Прохопився він якось мені словом, що лише про людське око, аби від нього відчепилися, сказав, буцімто спав і нічого не бачив, як той чоловік до струмка прибіг…

Довгий, протяглий гудок зустрічного поїзда заглушив слова оповідача. Із свистом та гуркотом промчав кур’єрський, замиготіли жовті відблиски на стінах купе.

Наш поїзд прогув у відповідь, рушив з місця, прогримотів по мосту і лунко застукотів по шпалах. І в небі з місця рушив місяць. Уже зблідлий, він поплив у височині слідом за поїздом. Повіяв свіжий степовий вітрець. Недочуваючи слів випадкових пасажирів, я задрімав під розмірений стукіт коліс.

— Прокиньтесь! Прокиньтеся, громадянине! — Переді мною стояв провідник вагона. — Під’їжджаємо до Ченська…

Я спустився з верхньої полиці. В купе було порожньо.

Кожний оповідач, кожний читець знає: буває така хвилина, коли увага слухачів несподівано загострюється, ніби вмикається чутливий контакт. Так само мовчать слухачі, в тиші звучить той самий голос оповідача, але він відчуває, що з якоїсь хвилини, з якоїсь фрази слухачі починають розумом, серцем і уявою своєю жити долею героїв, про яких ведеться розповідь. Більше того, думки і почуття слухачів випереджають оповідача. Блищать очі, міняється вираз облич… І вже почалося найголовніше: зазвучали паузи — секунди мовчання оповідача. Якої глибини, непідробної щирості набуває вся розповідь! Так було і з історією про зниклого лікаря з Ченська, яку я розповідав Воронцовій і Тарасевичу. І, коли я закінчив оповідати, ще з хвилину тривала та уважна тиша, з якою мене слухали.

— Нас обох захопила ваша розповідь! — вигукнула нарешті Воронцова. — Ми схвильовані долею вигаданого вами лікаря. Придумано здорово! Тільки де кінець? Взялися розказувати, треба було й кінець придумати.

— Тут зовсім не вигадка! Не фантазія! — вигукнув я. — Що? Хіба ви не бачите?.. Ця історія з лікарем… Хіба вона не пов’язана із запискою про туберкульоз, яка лежить під мікроскопом?

— Я вже давно живу в Ченську, але нічого не чув про зникнення якогось там лікаря, — похитав головою Степан Єгорович.