Звичайно, я не збирався стукати вночі в чужі двері, будити опівночі незнайомих людей.

То навіщо ж я шукав будинок з башточкою? Хіба стане зрозуміліший темний зміст мікрозаписок від того, що я при місячному світлі гляну на якийсь будиночок? І хіба може існувати який-небудь зв’язок між людиною, що зникла багато-багато років тому з будиночка з башточкою, і крихітними записками, знайденими два тижні тому в дуже доброму вигляді на квітах за містом?

Але треба! Обов’язково треба було пересвідчитися, що є такий будиночок в Ченську, а отже, і нічна розмова, почута в поїзді, не вигадка.

Само собою зрозуміло, можна буде звірити почерк дивовижних записок з яким-небудь рецептом, що зберігається в жінки з будинку з башточкою. Необхідно переконатися, що писав ці записки лікар, який зник… і вже не буду я такий смішний зі своїми здогадами. Та чи в цьому річ? Це дрібниці. Головне те, що от-от — і загадка зникнення людини, можливо, перестане бути загадкою. Проте звідки ця впевненість, що писала мікрозаписки про щоденник відкриттів і про туберкульоз та сама людина, яка жила тут, в Ченську, в тому будиночку, куди я зараз іду?

З бульвару я повернув у другу вулицю ліворуч. А з цієї вулиці треба звернути в третій провулок праворуч. Ось і четвертий будинок після паркану — будинок з башточкою!

Шумлять на легкому вітрі дерева в палісаднику. Крізь їх густе листя світиться одне віконце. Я тио зійшов по східцях ганку і на дверях будиночка прочитав на емальованій дощечці: “Зубний лікар П. О. Булай. Прийом у всі дні, крім неділі”.

Я постояв. Прислухався. В будиночку було тихо. Стиха шуміли тополі. Світило в палісадник безсонне віконце: хтось когось ждав.

Тільки зійшло сонце, і я був уже коло будинку з башточкою. Нижче емальованої дощечки напис, зроблений чорнилом на клапті паперу: “Дзвоник не дзвонить — прошу стукати”.

Я постукав, але двері мені не відчинили. Знову постукав. Тиша.

Подивився на годинника: сьома. “Чи не зарано?”

Аби згаяти час, я пішов на вокзал. Вийшовши на перон, почав чекати прибуття поїзда далекого слідування і навіщось спитав чергового по станції, який проходив, чи скоро той буде.

Ось і прибув поїзд далекого слідування. На тихій станції стало гамірно, неспокійно. Забігали люди. Заюрмились біля кіосків. Гудок паровоза. І знову все навколо збезлюділо.

Я повернувся до будинку з башточкою. Ходив провулком. Але на будинок раз у раз поглядав, наче боявся: чи не втече він куди-небудь, чи не зрушить, бува, з місця, чи не сховається?

На годиннику дев’ята. Час!

На мій обережний стукіт відгукнувся квапливий голос:

— Іду, іду!

Двері відчинилися. Маленька гостроноса жінка вистромила голову, пов’язану вицвілою, колись блакитною хусткою. Бистрі, цікаві очі уважно дивилися на мене.

— А-а! Ви той самий, що їхали у вагоні, де моя Зіночка провідницею? Чи не вас вона до півночі чекала? Світло не гасила. Будь ласка, заходьте! Я її розбуджу!

— Ні, ні! Я прийшов до зубного лікаря Поліни Олександрівни Булай.

— До Булай? До Поліни Олександрівни? Будь ласка, заходьте. Сідайте отут. — Вона показала на одинокий стілець серед високих шаф і окутих скринь, що заповнили довгий коридор. — Зараз постукаю.

Підійшовши до якихось дверей, вона постояла, до чогось прислухалась і повернулася назад:

— Скільки тут живу, а ніяк не збагну її життя. Невідомо, коли встає, коли лягає. І зараз не зрозумію, спить вона чи не спить. Хворі звичайно більше після обіду приходять.

— Що ж, — підвівся я, — прийду після обіду.

— Мабуть, ви приїжджий? — спитала вона.

— Приїжджий.

— А звідки прибули? Чи надовго сюди? І часто до неї ходити будете?

— Чи не забагато запитань заразом?

— Ах, громадянине, — тихо мовила жінка, — не з цікавості питаю, а з остраху! Боюся! Ох, як боюсь я, як боюсь! Всього в цьому будинку боюся.

— Чого ж ви боїтеся?

Вона ще більше притишила голос і, показуючи на ті двері, до яких раніше підходила, заговорила:

— Її боюся…

Тієї хвилини двері відчинились.

— Ось вона! Ну, потім, потім усе вам розповім.

На порозі стояла жінка, висока на зріст, сива, гладенько зачесана, в чорному старомодному платті, застебнутому наглухо. На вигляд їй було років шістдесят п’ять.

— Поліна Олександрівна Булай?

— Будь ласка, заходьте! — Поліна Олександрівна розчинила двері своєї кімнати.