Гадюка, певно, стомилася, відповзла. Вона повзла з останніх сил.

Їжак побіг, покотився слідом за гадюкою. Він наздогнав її і вп’явся в хребет.

Гадюка розхитувалась. Та їжак встромив зуби їй у шию.

І я, забувши про їхні велетенські розміри, кричу:

— Кусай! Кусай її, їжаче! Прокуси їй шию!

Їжак відбіг. Гадюка була мертва. Їжак зробив своє діло. Він відпочивав: вистромив лагідний писок, спокійно склав голки.

Потім він поволі, перевальцем, підійшов до мертвої гадюки й заходився її шматувати. Розірвав гадюку навпіл, схопив шматок і кудись побіг.

Невдовзі з’явилися два маленькі сірі горбочки, вкриті голками їжачки! Вони жадібно накинулися на здобич. їжак дивився на них, і мені здалося, ніби він насмішкувато посміхається.

Як я стомився від цього видовиська! Як хочеться спати! Та нічні шерехи, шелест, шурхотіння не припиняються ні на хвилину.

Де сховатися, де заснути? Я вмостився був на листку дерева, з якого спостерігав двобій велетнів, та вітер, що зненацька налетів, так гойднув його, що я мало не гепнувся додолу. Довелося спуститись на землю.

Сховатись і заснути під яким-небудь кущем? Я почав збирати на землі сухі травинки на підстилку. Рука торкнулась краю якоїсь ями. Внутрішній бік ями щільно обплетений мотузками. Павутиння? Певно, гніздо земляного павука. Я помацав коло гнізда. Поряд лежав якийсь круг. Чи не кришка від павучої нори? Адже земляний павук ліпить з піщинок кришечку для своєї нори. Чи вдома господар? Мабуть, ні, бо інакше кришка прикривала б щілину.

Проте кілька разів я все-таки провів гілкою по павутинню. Прислухався. Ніхто не відгукнувся з підземелля. Тоді я заліз у яму, обстежив її. Павутиння сухе. Де-не-де “штукатурка” облупилася. На дні ями лежали грудки землі. Певно, земляний павук назавжди покинув цю оселю.

Я вмостився в ямі якнайвигідніше і спокійно заснув.

Лунке бамкання розбудило мене. Удар дзвона — і тиша. Знов удар. Я прислухався: бамкання повторилося в іншому місці і знову урвалося.

Але ось уже звуки чути один за одним: то часто, то рідше, то ближче, то далі.

Я схопився на ноги і почав вибиратися з ями. Глянув угору і остовпів. Над отвором висіла величезна скляна куля. Вона мінилася на сонці всіма барвами веселки. Невже це краплина роси? А це бамкання — від падіння крапель?

На моїх очах куля почала видовжуватись і набувати форму груші. Ще мить — вона відірветься і впаде мені на голову. Вистрибнути я не встигну. Швидким рухом я простягнув руку, намацав кришку і закрив яму. Майже водночас оглушливо бамкнуло. Скляна куля розбилась об кришку. Як добре, що земляний павук, зробивши кришечку, виготовляє з павутиння вільну завісу й засуві Рятуючись від ворога, павук всовує кігтики в кришечку і міцно втримує її над своєю оселею.

Кришка так щільно закриває отвір, що, мабуть, цю споруду можна порівняти з корабельним люком.

Проте час вилізати. Я відкинув кришку “люка” — і скрикнув від захвату. Хоч куди подивитись — праворуч, ліворуч, попереду і наді мною в повітрі висіли, гойдались, а потім падали і розбивалися скляні кулі.

Бамкання… Бамкання стоїть у повітрі. Летять бризки-осколки в різні боки, а в бризках і кулях виграє сонячне проміння. Звуки і барви!

Здрастуй, дзвінкий росяний ранок!

З тієї хвилини, коли я проковтнув порошок і трави біля старого пенька враз піднялися, як голки дикобраза, потяглися вгору й оточили мене з усіх боків, — з тієї хвилини, хоч куди б пішов, я всюди бачив, відчував велетенську тінь старого пенька.

Хоч як би далеко відійшов від пенька, я все-таки відчував прохолоду цієї тіні. Пробираючись поміж велетенських дерев-трав, блукаючи нетрями, я раптом зупинявся і, спантеличено озираючись, хапався руками за голову: що ж це таке? Адже дерева, що от зараз гойдаються і шелестять, цей грізний ліс, в якому я опинився, були ще вчора травою, зеленою травичкою. Я толочив її ногами.

Тінь старого пенька простяглася далеко і лягла на ліс трав. Звичайно, можна піти з цієї тіні. Але ж до старого пенька прийдуть люди шукати мене, — по них побігла Черникова; біля пенька залишився лежати і жде мене мій костюм; я його вдягну і повернуся до міста.

І сьогодні, цього росяного ранку, тінь старого, гнилого, порохнявого пенька заколисувала, заспокоювала моє злякане серце.

Волочачи слідом за собою крупинку, загорнуту в плащ, з ложкою в руці я обережно просувався через горбки, пагорби, виступи, ущелини — поміж старого коріння пенька, — просувався ближче до того місця, де залишився мій костюм. Чи ніхто, бува, не взяв його? Чи стереже його собака?

Хтось штовхнув мене. Я впав, але миттю схопився на ноги. Величезний бурий удав! Він звивався, гучно шурхотів по землі. Я відбіг. Але дивно, чому так багато ніг у цієї тварини? Голова в неї товста, бура, з червоною облямівкою. Удав кільцем звивався зовсім поруч. Цієї миті я втратив усе своє самовладання: переді мною величезна голова з двома виряченими очима. Голова роздувалася.