Та раптом будівник залишив свою сітку і проплив повз мій аеростат: пара щелеп і справжні зарості щетинок. Поплив. Але мені здавалося, що разом із сіткою на дні річки залишилося вісім фосфоричних очей.

Незабаром павук-будівник з’явився знову. Блиснуло сріблясте вбрання з повітряних бульбашок, яке він одягнув на себе там, на поверхні води. Сріблянка опустилася коло сітки на дно річки. Вона трохи підняла сітку, залізла під неї і заходилася торкатись лапками свого блискучого одягу. Бульбашки повітря відокремлювалися від щетинок і, чіпляючись за нитки сітки, тяглися вгору, підіймали її. Знову й знову сріблянка упливала, приносила з поверхні води бульбашки повітря, залишала їх під сіткою. Потім вона знову почала прясти своє прядиво. Чарунки сітки ставали дедалі дрібніші, густіші.

І скоро бульбашки повітря, що приніс павук, почали роздувати не сітку, а сріблясте полотно шатра, в якому буде мешкати водяний павук.

Срібляста полотняна куля-аеростат, що його надимало повітря, намагалася злетіти вгору, але канати, які прикріплювали її до стовбурів підводних дерев і до непорушних предметів, не відпускали, міцно тримали.

Мій пліт перекинувся коло аеростата. Але під водою я побачив, як сріблянка споруджує новий аеростат. Поступово я звик до прозорих підводних напівсутінків і почав розрізняти: віддалік і наді Мною висіли інші аеростати. Сріблясті, легкі, всі вони були схожі один на одного їх багато.

Ставало дедалі важче дихати, паморочилося в голові — бракувало повітря. Час, давно час вибратися на поверхню. Та я зволікав, роздивлявся аеростати, що погойдувалися у різних місцях. Добре вдивившись, я побачив, як в одних підводних дзвонах павуки — сріблянки відпочивали, підібгавши ніжки, в інших — пожирали спійману здобич.

Скільки ж тут сріблянок? Скільки сріблястих аеростатів понабудовано і прив’язано до підводних рослин? І де, під яким з них, біля якого аеростата шукати мішок із щоденником?

Хто там блукає по дну Великої Повільної річки, хто ходить, раптом зупиняється, нахиляється, бере щось у руки, піднімає, вдивляється, озирається і знову бреде далі?

Маленький чоловічок із скафандром на голові, із скалкою гострої черепашки в руці та з в’язкою канатів, перекинутою через плече.

Він шукає свій щоденник, який треба передати людям, — щоденник дослідів, спостережень та відкриттів, зроблених у Країні Дрімучих Трав, щоденник, сповнений відомостей, які збагатять науку і життя людей.

Виринувши з оселі сріблянки і повернувшись назад на берег, я вже інакше, спокійно й сміливо, дивився на Велику Повільну річку. Хіба не для мене в її глибинах сріблянки будують і наповнюють повітрям свої житла? Я підпливу до одного з них, найменшого, і гострою скалкою черепашки переріжу канати. Цей дзвін, повний повітря, я одягну на себе і спокійно піду по дну річки шукати свій щоденник. А коли вичерпається повітря в скафандрі, я заміню його іншим. Винишпорю, огляну всі закутки дна річки.

Аеростат, наповнений повітрям, повинен злетіти, коли я переріжу канати. Але каміння на дні річки багато — я його підв’яжу, мов грузила, до канатів, і аеростат не випливе на поверхню.

Щодня міняв я скафандри, нишпорив уздовж берега, оглядав підводні кущі, стовбури, гілля, листя… Пригоди? Їх було багато. Одного разу я ступив крок-другий у скафандрі і раптом відчув — задихаюсь. Скафандр був великий, але мені чомусь бракувало повітря. Насилу вивільнив голову і виплив на поверхню води. А коли аеростат прибило до берега, я розгледів: у своєму гнізді сріблянка сплела другий поверх. Міцним прозорим полотном відокремила вона перший поверх від другого, де лежали яйця, маленькі яйця, з яких вилупляться павучата. Звичайно, в таких випадках сріблянка сидить біля входу на перший поверх — стереже. Та цього разу “господиня”, мабуть, кудись відлучилась. А я, не помітивши, натягнув на себе двоповерховий аеростат.

Незмінно щодня я спускався на дно річки, вибирав порожню оселю сріблянки, перерізував канати, прив’язував до них камені-грузила і, одягнувши цей скафандр, пересувався по дну річки, долаючи опір води. Шукав мішок із щоденником.

Та годі, чи не краще припинити пошуки, згадати все, що було записано, і розпочати новий щоденник? Але ж процес писання триватиме дуже довго. Здобувати, виготовляти папір, чорнило, пера — скільки часу на це піде! І вийде, що я пишу не швидше, ніж за часів клинопису.

Нових відкриттів, про які треба сказати людям, багато, дуже багато. А життя таке коротке…

Але настав день, година, мить, і я побачив у воді свій мішок із щоденником.

Пам’ятаю, того ранку я прокинувся з відчаєм у душі — час припинити всі розшуки. Потім знехотя почав готуватися до спуску, подивився на річку, і несподівана радість надії пойняла мене.

Звичайно, не з неба впали надія, впевненість і радість. Все значно простіше. Скільки разів я помічав, що в одному із заворотів берега течія уповільнена. Помічав, але не думав про це. Того ранку, коли, втративши надію знайти щоденник, я підійшов до берега і подивився на річку, то зробив простий висновок: пливучи, мій щоденник міг зупинитися в затоці, де течія була майже непомітна. І в душі виникла спокійна впевненість: сьогодні я знайду щоденник. Пам’ятаю, як зіткнулися два почуття: відчай і надія. І одне з них — відчай — тануло, зникало.