Минуло п’ять років. Знову стояв жовтень, і містер Кумс знову прогулювався пополудні в сосновому бору за каналом. Це був той самий чорноокий приземкуватий чоловік із темними вусиками, що й на початку нашої історії, але його підборіддя тепер подвійним уже не тільки здавалося. На Кумсу було нове пальто з оксамитовими лацканами; вишуканий комірець із відгорненими ріжками, не грубий і не цупкий, замінив звичайний, який носили всі. На містерові Кумсу був лискучий циліндр і майже новенькі рукавички — правда, на кінчику одного пальця вже виднілося охайно заштопане місце. Навіть випадкова людина впізнала б у ньому дуже порядного чоловіка, а закинута назад голова свідчила про те, що він знає собі ціну. Тепер це був власник крамниці, що тримав трьох помічників. Поруч із Кумсом, мовби пародія на нього, ішов засмаглий здоровань — його брат Том, який повернувся з Австралії. Вони згадували про колишні свої труднощі, і містер Кумс щойно змалював братові своє фінансове становище.

— Так, дільце в тебе непогане, Джіме, — сказав Том. — Твоє щастя, що в цій конкуренції тобі пощастило так розмахнутися. І твоє щастя, що в тебе така дружина, — на неї ти можеш покластися, як на себе.

— Між нами кажучи, — озвався містер Кумс, — не завжди воно так було. Ох, не завжди… На початку ця жіночка була досить легковажна. Жінки взагалі дивні створіння!

— Та що ти кажеш!

— Авжеж. Ти навіть не уявляєш собі, яка вона була неврівноважена. І все намагалася сісти мені на голову. А я надто любив її, був надто поступливий, одне слово… отакий… Вона й забрала собі в голову, що все на світі існує тільки для неї. Перетворила мій дім на якийсь салон, день при дні в неї сиділи знайомі, подруги з кавалерами… Щонеділі виспівували жартівливих пісеньок, а крамниця павутиною обростала. Вона ще й бісики пускала всяким молодикам! Кажу тобі, Томе, в своєму домі я не був господарем.

— Аж не віриться!

— Правда. Я, звісно, пробував наставити її на розум і казав: “Я не герцог, щоб утримувати дружину, як пещеного звірка. Я взяв тебе заміж, щоб мати помічницю і подругу”. Я їй пояснював: “Ти повинна мені допомагати, удвох ми здужаємо”. Та вона й чути нічого не хотіла. “Ну гаразд, — вирішив я. — Чоловік я м’який, але тільки поки мені не увірветься терпець. А до цього воно, — кажу, — йде”. Де там, не слухала ніяких застережень.

— І що ж?

— З жінками таке часто буває. Вона не вірила, що мені може ввірватися терпець. Такі жінки, як моя, — це між нами, Томе, — не поважають чоловіка, якщо анітрохи його не бояться. І ось, щоб налякати її, я влаштував одного разу бучу. Якось прийшла до нас Дженні, дружинина подруга, — вони разом працюють, — із своїм женихом. Я з ними трохи посварився, пішов сюди, до лісу, — день видався тоді такий самий, як сьогодні, — і все тут гарненько обміркував. А потім повернувся додому та як накинувся на них!..

— Ти?!

— Ага. Ти знаєш, я наче збожеволів. Ні, я її не бив, стримався. Але тому хлопцеві задав перцю! Просто щоб показати їй, на що я здатний. А він, до речі, був здоровило. Оглушив я його і ну бити посуд! Одне слово, нагнав на неї такого страху, що вона втекла й замкнулася в кімнаті для гостей.

— А далі?

— Оце й усе. На другий день уранці я їй заявив: “Тепер ти знаєш, який я, коли мені ввірветься терпець”. І більше їй не треба було нічого казати.

— І відтоді ти щасливий, еге?

— Можна сказати, що так. Головне — наполягти на своєму. Якби не було того дня, я б уже ходив по світу з торбою, а сама вона й уся її сімейка нарікала б на мене, що я довів її до злиднів. Я їх добре знаю. Але тепер у нас усе гаразд. І дільце, як ти сказав, у мене справді йде добре.

Вони мовчки йшли далі, і кожен думав про своє.

— Дивні вони створіння, ці жінки, — озвався нарешті Том.

— Їй потрібна тверда рука, — сказав Кумс.

— А грибів тут скільки!.. Куди не глянь! — зауважив раптом Том. — Не розумію тільки, яка з них людям користь?

Містер Кумс роззирнувся довкола.

— А по-моєму, призначення в них дуже мудре, — відповів він.

Отаку подяку заробив червоний гриб за те, що потьмарив цьому маленькому чоловікові розум, штовхнув його на рішучий крок і перемінив усе його життя.

— У цій крамниці, — сказав лікар, — можна побачити чоловіка, який побував у чарівній країні.

— Дурниці! — кинув я і озирнувся на ту крамницю.

Це була звичайнісінька сільська крамничка, вона ж і пошта, з-під даху тягся телеграфний дріт, перед входом були виставлені щітки й оцинковані відра, у вікні — черевики, сорочки, консерви.

Я помовчав, а тоді попросив:

— Розкажіть мені цю історію.

— Сам я про нього нічого не знаю, — відповів лікар. — Звати його Скелмерсдейл. Сільський неотеса, та й годі. Але тут усі впевнені, що це — суща правда.

Невдовзі я знов повернувся до нашої розмови.

— До пуття я нічого не знаю, — сказав лікар. — Не знаю і знати не хочу. Якось я перев’язував йому зламаний палець, — неодружені грали в крикет проти одружених, — і тоді вперше й почув ту побрехеньку. Ось і все. Але з цього ви бодай можете судити, з чим я маю тут до діла. Веселенька робота — втовкмачувати в голови тутешнім людям принципи сучасної санітарії!

— Ще б пак! — поспівчував я, і він заходився розповідати, як у Боунамі збиралися лагодити каналізацію.

Я вже давненько помітив, що наші діячі охорони здоров’я заклопотані переважно такими проблемами. І знов висловив йому якнайщиріше співчуття, а коли він назвав мешканців Боунама віслюками, я додав, що вони “віслюки виняткові”. Та лікар і після цього не вгамувався.