Це не сподобалося цариці — вона злякалася вільнодумства депутатів, особисто депутатів від України, і розпустила комісію, указавши урядові і далі додержувати своїх неухильних рішень, ввести в державі такі реформи, тобто такі нові порядки, щоб усе було по всій країні однакове, єдине — єдине військо, єдиний суд, єдині податки, навіть щоб наш дідич звався дворянином, а не дідичем, а посполитий — кріпаком.

В Україні ці реформи почалися з того, що року Божого 1775-го була знищена, зруйнована дотла Запорозька Січ.

Царицю на смерть перелякали повстання Пугачова та гайдамаччина, розпочата запорожцями під проводом Максима Залізняка. Вони хотіли звільнити Правобережну Україну від польських панів, і спочатку сама цариця нібито співчувала їм, бо хотіла приєднати ті землі до своєї імперії. Та коли повстання розгорілося не на жарт, вона сама й придушила його тими ж військами генерала Кречетникова, які послала на Правобережжя нібито для підмоги повстанцям.

Я вже був тоді запорожцем і бачив усе це на власні очі.

— Розкажи, Михайле! Розкажи!— загомоніли чумаки і ближче присунулися до оповідача.— Чому ж саме на Січ поклала цариця свій гнів?

— Е-е, це довга історія,— знову засумнівався Безкровний.

— Ну, й що? Вечір теж не короткий! До ночі далеко!

— Гаразд. Тоді слухайте... Після бурси я пішов на Запоріжжя. Три роки, як там було заведено, вчився військовому ремеслу, а потім став справжнім братчиком, тобто повноправним козаком запорозького братства. А що був молодий, меткий і до того ж грамотний, то мене запримітив кошовий Петро Калнишевський, наш-таки земляк з Лубенського полку, і взяв до себе джурою. Таких джур, як я, було в нього десятків зо два, якщо не більше. Обов’язки наші були не важкі, але неспокійні і небезпечні — охороняти кошового, виконувати його накази, їздити гінцями, куди пошлють, а на війні підтримувати зв’язок з курінними отаманами.

Калнишевський, , коли я був при ньому, вже мав років під сімдесят, але рідко який молодик міг зрівнятися з ним силою, а вчений і досвідчений муж — розумом. До того ж був він спокійний, поміркований, ніколи не робив важливого діла згарячу, а тільки обмізкувавши його і вивчивши зі всіх боків. При ньому запорожці почали жити заможно: розорювали тучні чорноземи, збирали великі врожаї пшениці, ячменю, гороху, випасали табуни коней, отари овець, гурти скоту, займалися рибальством та мисливством, випарювали сіль у морських затоках та з чималим зиском продавали чумакам. Усі запорозькі вольності по обидва береги Дніпра вкрилися хуторами, де з сім’ями жила переважна більшість запорожців. Калнишевський приймав сюди усіх, хто тікав з України від кріпацтва. Про його хазяйновитість запорожці навіть склали приказку: “Як був кошовим Лантух, не було чого всипати в лантух, а як став Калниш, то з’явилися паляниця і книш”.

Лише ті, хто не хотів обтяжувати себе сім’ями, та молодь постійно жили в Січі. Але вони ніколи не голодували, не знали, що таке злидні. Калнишевський усьому вмів дати лад. Тому його любили, поважали і останні десять років перед загибеллю Січі незмінно обирали кошовим.

Немало він з запорожцями послужив і цариці Катерині. В останній війні з турецьким султаном шість років, поки тривала війна, запорожці проявляли хоробрість і на суші, і на морі. Про їхні звитяги знали і на Україні, і в Петербурзі. Сам Потьомкін не раз висловлював захоплення мужністю кошового та його побратимів. Навіть побажав сам вступити до коша рядовим братчиком. Пам’ятаю, це було в Бериславі, де ми конопатили галери та чайки для наступної експедиції проти турецького флоту. Приїхав Потьомкін і на обіді у Калнишевського, де зібралося чимало курінних отаманів та значних козаків, схилив свою чубату голову перед запорожцями.

— Прийміть, браття, і мене до свого лицарського гурту! Богом клянусь, не осоромлю Війська Низового Запорозького!

Калнишевський глянув на своїх товаришів.

— А що, браття, приймемо?

— Приймемо, приймемо!— загукали захмелілі запорожці.

— А яке ж ми йому по нашому звичаю ім’я дамо?

Отамани і значні козаки перезирнулися, прискіпливо оглянули Потьомкіна.

— А що,— сказав один,— нехай зветься Грицьком Нечесою! Гляньте, яку нечесану чуприну завів на своїй дурній голові!

Потьомкін блимнув своїм єдиним видющим оком, поморщився — чи то від того, що йому не сподобалося нове наймення, чи від того, що запорожець так непоштивно відізвався про його голову.

— Дякую, братчики! З цього часу матиму за честь носити це ім’я і не осоромлю його ні зрадою, ні боягузтвом!

Та не так воно сталось, як гадалось.

Щороку цариця все більше обмежувала запорозькі вольності. Особливо після Коліївщини. І найдужче тим, що почала населяти запорозький край то німцями, то сербами, то болгарами. Віддавала їм найкращі землі, найвигідніші урочища.

Запорожці писали цариці чолобитні, посилали в Петербург гінців та депутації, бажаючи відстояти свої права.

З одною такою, останньою, депутацією поїхав і я.

Взяли з собою договори та універсали Богдана Хмельницького, запаслися подарунками впливовим особам у Петербурзі, що могли стати в пригоді. Чого там тільки не було: шалі турецькі та персидські: килими, тканини шовкові та хутра різні, бочки вина, соку, наливок, меду, діжки ковбас, сала, баликів, рибця, щуки зимової свіжопросольної, а також верхових коней з дорогими сідлами.