Окремою статтею хочеться віддячити бравим хлопцям із death-metal групи «In Flames», яких примхливий випадок звів зі мною в літаку над Італією і які розпалили в мені пригасле вогнище авантюризму, ж'aру від якого вистачило аж до кінця подорожі. А ще спасибі Володимирові Кличку, який 12 липня 2008-го року успішно натовк нахабного чорного писка Тоні Томпсона, якраз тоді, коли я киснув усю ніч у Лінате, міланському міжнародному аеропорту, і не мав змоги дивитися поєдинок. Особлива дяка його тренеру, Емануелеві Стюарту, який люб’язно розказав мені про всі перипетії бою наступного ранку в аеропорту Парижа.

Хочеться згадати також і тих, хто відіграв певну роль у моїх поневіряннях, не надто велику, чиї імена я просто позабував. Це – дві британки (одна з яких навчається у Флориді, а інша… хм… ну, просто британка), руде дівча з Барселони, яке стежило за тим, щоб я не вивалився з вікна автобуса під час спуску до Паленке, наш провідник-майя у джунглях Чіапасу та безіменне американське подружжя, яке відпочивало в «La Villada Inn Hostal» і щоночі вимахувало одне одного так, що виляски розкочувались по всіх горах Оахаки.

Але особливу вдячність, як то кажуть, подяку найвищого ступеня, оголошую тим, хто, як висловився один із цих «представників» з особливим найвищим ступенем, «зробив і без того чудову подорож ще кращою»: Тому «Retired Traveler [2] » О’Коннелу з Австралії, подружній парочці Кену та Рейчел Валерді з Далласу (Ken, I’ll be back someday, believe me… [3] ) і просто парочці Петеру Лампе та Марії Ван дер Маат із Голландії. Ну і, зрештою, всьому сімейству Гонзалес: Мігелю Алонсо Гонзалесу, моєму славному друзяці, який відіграв чи не найчільнішу роль у тому, що ця авантюра втілилась у життя, його сестрі Алехандрі, матері Ані Марії Пенагос, а також Мігелевим дідові та бабці – Аврааму Пенагосу й Ані Марії Камерас, – які всі вкупі влаштували мені просто царський прийом у далекому та дикуватому Сан-Крістобалі.

Ви всі доклали руку до того, щоб місяць у Мексиці став одним із найкращих місяців мого життя. Незважаючи на те що ми, можливо, більше ніколи не побачимось, а ви, можливо, й не прочитаєте цих рядків, я в боргу перед вами і ніколи вас не забуду…

М. К.

1 січня 2009 року

Рівне, Україна

Усім привіт! Ласкаво прошу до читання!

Я довго обмірковував, як почати цю книгу.

Ви ж, либонь, розумієте, що перші слова налаштовують на певний настрій, із яким потім сприймається написане. Згадайте хоча б не раз почуте чи прочитане у дитинстві: «Жили собі дід та баба…» Одразу після такої коротенької прелюдії ви тямите, що перед вами ніщо інше, як дитяча казка. Коли ж до рук потрапляє щось вельми масивне у строгій чорній палітурці, де у першому ж абзаці очі натикаються на: «…витоки трансценденталізму заховані глибоко в трансцендентальному ідеалізмі Іммануїла Канта…» тощо, то вам, безсумнівно, пофортунило, бо ви надибали чийсь винятково вагомий філософський доробок. Не треба мати великої кебети, щоб зрозуміти, що від такої книженції живота од сміху точно не надірвеш, тому я геть не здивуюсь, якщо тієї ж миті ви почали позіхати та крутити навсібіч головою у пошуках подушки, на якій можна було б мирно подрімати, притуливши до пуза премудрий філософський трактат.

Іноді, розгорнувши перші сторінки, можна вичитати щось на кшталт «Чак Норріс мав кепську звичку кожного суботнього ранку бавитись у російську рулетку, заряджаючи набоями весь барабан…». Ну, це, так би мовити, справжня лірика – для душі. Така вишукана літературна увертюра переконливо доводить те, що вам до рук потрапила сучасна проза найвищого ґатунку, а це відразу спонукає зручніше вмоститися у кріслі перед батареєю і з задоволенням заглибитись у високоінтелектуальне чтиво.

Отож, гадаю, ідею ви схопили.

Чимало часу мізкував я над отією першою фразою, прокручуючи в голові найрізноманітніші варіанти, але так і не вигадав нічого путнього. Один за одним у макітрі зринали закручені звороти, пістряві, наче папуги у джунглях, але вже за хвилину я їх відбраковував. Я не мав наміру писати пригодницький роман чи філософський трактат. Так само не хотів, аби ця книга скидалася на автобіографію автора. Кортіло чогось більшого. Прагнув від початку налаштувати читача на щось інше, глибше та серйозніше за те, що він може почерпнути зі сторінок захопливого роману чи зигзагуватого детективу, і водночас – цікавіше та жвавіше, ніж прісні філософські роздуми про життя, що здебільшого виходять з-під пера невдачливих «письменників», які на практиці ні разу не вистромлювали носа навіть із власної вітальні.

Зрештою, я вирішив, що поганий вступ усе ж кращий, аніж ніякого, та почав із того, з чого вся ця історія зав’язалася в реальності.

У мене була Мрія. Нічого в тому особливого. Грандіозні чи скромні, серйозні чи безглузді, здійсненні або ж утопічні мрії мають усі.

Як і більшість благопристойних мрій, моя сягала корінням ранньої юності, коли мозок ще не був укритий шкаралупкою цинізму, а очі дивилися на світ зовсім по-іншому. Однак на відміну від отих інших мрій, образ яких із роками блякнув і тьмянів, розкисаючи під тягарем обмежень та умовностей заплутаного життя, мені вдалося протягти власну Мрію крізь усі негаразди та прикрощі аж до самого повноліття. Я ніс її із собою доти, доки Мрія не щезла, ставши Реальністю.