Здвигнули раменами й розвели руками.

— Боже, Боже, у яке ми товариство попали, мосцє Рачок?

— У яке товариство попали ми, принце?

— Ми, що не любили жадної жінки в світі?

— Ми, що нас жадна жінка не любила.

— І не буде.

— Бо… обійдеться!

— Обійдеться, — повторив Люксембург, і лице його скривилося від смутку.

— Не роби сумної міни! — гукнув на нього Рачок. — Так є і так мусить бути, і кришка! Лоб догори! Ми все ж таки люди… Говорім про ситуацію воєнну.

— Робім воєнну нараду, — згодився Люксембург. — Отже, primo [117] : як стоять армії?

— Оскільки з розмов гетьмана і його людей міг я зрозуміти, москалі скріпилися. Князь Долгорукий стоїть квартирою у Ніжині. Шведи опустили Прилуки, і він пісдав туди генерал-майора Гінтера, котрий їх і заняв. І тепер на наших задах стоять москалі від Ніжина до Прилук. В Прилуках полковникує Hoc, той, що Батурин зрадив.

— І ви на це нічого? — схопився Люксембург. Рачок здвигнув раменами.

— Що можемо ми? Тепер рішає ваш король.

— Але ж Hoc зрадив гетьмана!

— Хто його не зраджує? — зі смутком відповів Рачок. — Навіть Апостол.

— Цей сліпий з химерними вусами?.. Що ж він?

— Заслугується цареві. Недавно захопив частину нашого обозу, а з ним Гамалія і свого зятика. Обох з жінками.

— Хто б подумав? Здавалося, такий чесний козак!

— Може, він і чесний, так інтерес, брате, інтерес!

— А шведи?

— Їм, як знаєш, не повезло в Рашевці.

— Не повезло! — обурився Люксембург. — На 500 шведів Шереметєв пустив чотири драгунські полки і два баталіони царської гвардії. Nec Hercules contra plures! [118] Але правда, що Крайца в Лохвиці не захопили?

— Бо завчасу утік.

— Будь певний, що не злякався москалів, але в Лохвиці мав під своєю охороною скарби Мазепи і жінки козацьких старшин. Ані одними, ні другими не смів рискувати, і тому перейшов Хорол, потім Псьол у Савинцях і, відбиваючись від москалів, прибув щасливо до Решетилівки.

— Ого! — дивувався Рачок. — Як бачу, ваша милість роблять Гілленкрокові конкуренцію, з голови, як з карти, назви рік і городів вичитують.

— Іноді з нудьги загляну до стратегічної карти. Тільки хісна, що трохи географії чоловік навчиться. Але прости, що перебив. Продовжай!

— По ревдачі в Рашевці і в Лохвиці мусіли й інші шведські частини, як ось у Камишні, Зуєві і в Люшенці, кидати свої загрожені позиції й посуватися в напрямі головної армії, котра, як вам відомо, розложилася здовж правого берега Ворскли, маючи головну квартиру в Великих Будищах.

— А Шереметєв?

— Його квартири в Голтві.

— Голтва, Голтва, де вона та ваша Голтва? От жаль, що не маємо карти! Чи далеко вона від нас?

— День піхотного маршу.

— Ого! Так ми значиться у кліщах!

— Щось ніби так, але не жахайся, — заспокоював Рачок свого товариша. — Поки не сплинуть води, ніяких більших воєнних акцій не буде.

— А коли вони сплинуть?

— Мабуть, не скорше червня, а до того часу не одно може змінитися.

— Не бачу можливості великих змін. Король Станіслав не надтягне, а на татар Карло не дуже-то й ласий, хіба б запорожці прийшли.

Рачок повеселішав.

— На них і я чекаю. Нагальний, але хоробрий народ.

— Чув я багато про них і читав дещо, цікаво побачити тих ваших лицарів степу. Мабуть, вже й посольство вибралося до них.

— Еге ж. І Мручко туди поїхав, а як він їх не приведе, то не приведе ніхто.

— Так тоді дожидатимемо весни і запорожців, скорочуючи наше нудне життя такими дискурсами, як нинішнім, за котрий я вашій милості складаю сердечну подяку. Мерсі, мосіє Рачок!

— Keine Ursache, Herr Luksemburg!

Стиснули свої дрібні долоні й, позіхаючи, розійшлися.

Кінчився місяць март.

На долах стояли ще води, ріки розливалися широко, потічки шуміли дзвінко, в ярах і балках, як розстелені полотна, білілися сніги, але на могилах, на берегах крутих і на пригорбах високих прозябала вже трава і всіляке квіття розвертало пелюстки до сонця.