У часи мого дитинства словом «жлоб» називали звичайну жадібну людину. Потім слово трансформувалось для мене в поняття, ідентичне хаму, який перебуває не на своєму місті. Потім — у свиноїда-аграрія, що вирвався у місто, але не може перейняти міську культуру, і через це гадить під себе, не розуміючи, що творить (ся).

Коли кажуть про жлобську ментальність українців, мене аж корчить від таких слів. Були різні українці і в них були різні ментальності.

Трагедія української історії в тому, що був цілковито винищений верхній інтелектуальний прошарок суспільства, який свідомо займався поширенням культури, просвітництвом і ніс у світ шляхетні цінності. Ці заможні люди мали елітарні захоплення, які істотно відрізнялись від простого колекціонування шуб або дорогих автомобілів (із цим у них і так не було проблем). Цей тонкий прошарок суспільства імперські ідеологи абсолютно свідомо пустили під циркулярку. А ті люди при владі, які нині вважають себе елітою, — нащадки українців, що вижили завдяки своїй здатності до мімікрії за найнесприятливіших обставин. Як на мене, трактування терміна «жлоб» як людини, що вирвана з контексту свого природного буряково-аграрного ареалу існування і перенесена в непридатний до її гармонійного функціонування урбаністичний простір, уже застаріле. Жлобство — це первісне тваринне єство людини. Система виживання у світі. Це інстинкт неприйняття нового, знищення незрозумілого і через це небезпечного, страх перед вчинками, що несуть кардинальні зміни в людське життя і людську цивілізацію.

Фактично вся історія людства — це боротьба крайніх індивідуалістів із регресивною масою жлобів.

Проте людина перестає бути жлобом, коли вона в результаті культурних і історичних пертурбацій розширює свій світогляд і поле пошуку. Принаймні для її нащадків є великий шанс вирватися із замкненого кола подібних інкарнацій. Є такий сталий вислів open-minded, тобто це хтось неупереджений, з відкритою свідомістю. Так говорять про категорію людей, які відкриті до світу, здатні рефлексувати, схильні до роздумів, розгляду проблеми з різних поглядів. Жлоб, навпаки, закритий до світу, існує в чітко окресленій системі координат і жорстко відкидає відмову її приймати і будь-яку схожу єресь. Жлоб не має звички аналізувати нову інформацію і не має потреби рефлексувати, що й дає йому можливість не переглядати власні цінності й передавати їх своїм дітям, внукам і т. д.

Жлобство в мистецтві для мене — це тяжіння до мейнстріму.

Зараз відбувається тотальна підміна понять, функції органів, що раніше контролювали мистецький процес, перейшли до інших людей. Колись, за совка і якийсь час після розпаду Союзу, була Спілка художників або державні служби, серед них і спецслужби. Вони казали, щоідеологічно не витримано, щопоказувати, а щоні, кому давати замовлення. Знали, хто сидить під тихим наглядом в андеґраунді і продає роботи західним дипломатам і журналістам. Так виживав весь совєцький авангард. Якщо на словах ти лояльний до режиму, не бузиш, — тоді отримаєш замовлення на проектування, наприклад, зупинки на трасі Київ-Кишинів, потім ти заклав її мозаїкою з космонавтами, отримав неслабий на той час бабос і — малюй собі свій абстракціонізм або гіперреалізм у фондівській майстерні.

Той, хто по-справжньому заїдався з системою, — був або знищений, або помер з голоду без засобів для існування — в найкращих традиціях раннього совка. За пізнього совка, коли режим уже догнивав, митці сиділи в психушках або «висилались» за кордон. Усе було тишком-нишком, і система працювала злагоджено і чітко.

Зараз ситуація трохи інша, але кардинально нічого не змінилось. Контрольними органами стали певні інституції під керівництвом людей, які пропагують переважно ті художні форми, що вже давно існують у кожному провінційному європейському музейчику сучасного мистецтва. В залах, присвячених 40-60-м рокам XX сторіччя. Ці хлопці на основі вторинної ідеології формують новий попсово-мейнстрімовий напрямок. Що нам видають за актуальне мистецтво? Мистецтво позавчорашнього дня, яке може викликати протест хіба що в бабусі з лавочки під під’їздом, але вона в галереї не ходить і каталоги не дивиться.

Маса людей, які здобули фах культуролога або журналіста, можуть інтегруватись у цю систему швидше, ніж нібито професійні художники. І це — чудово. Незабаром останні остаточно засруть усе своїми безмазовими інсталяціями зі сміття і автопокришок або відео-артом із затишними фрагментами кухонних столів у супроводі глибокодумних концепцій, у яких порушено проблеми «голодних дітей Африки». Тобто градус протестності такого мистецтва рівний нулю. В цій країні, зруйнованій і розграбованій, де абсолютно інші проблеми, де «мусор» може тебе вбити у відділку, де ти безправна істота. Тут давно не існує нормальних доріг, навіть у центрі столиці, але це не те, що цікавить її еліту чи обивателя. Вони натомість проводять якісь лекції і круглі столи, де навчають таких самих, як вони, відрізняти хуй від пальця. Тільки замість замовлень, як у совку, можна отримати ґрантик від західних фондів, що підтримують виключно певні теми. А певних тем обмаль, і вони як слід працюють на встановлення «політкоректних цінностей у країнах третього світу». «Будешь хорошо служить» — отримаєш ще більший ґрантик, і так по колу. Розів’єш темочку і будеш бризкати слиною на все, що її не стосується, то, може, і премію дадуть.

Якщо ти поза системою — сиди собі малюй щохочеш, ніхто тебе не візьме в проекти, не буде радити колекціонерам, номінувати на премію і таке інше. Така сучасна українська необрєжнєвщина. Тобто, як на мене, ця тема абсолютно жлобська. Як було, так і є.

Тільки назви змінилися. Це все одно, що светр назвати світшот. А з іншого боку, держава просуває стандартну вишиванково-писанкову шароварщину, яка нікуди і не зникала ні на мить. Там усі стрибають у різнокольорових стрічках і смушкових шапках, роблять найбільші в світі вареники, малюють хатки-мазанки, і все квітне яблуневим цвітом.

Для того, щоб сучасне мистецтво не перетворилося в безкінечне болото, художникам і кураторам потрібно пройти всі ті стадії, що і всім жлобам світу, розвиватись і не боятись нових і живих форм.

Через ситуацію, що склалась за останні десять років, художники взялись за самоорганізацію, що зробили і ми. Це фактично новий андеґраунд, до якого постійно приєднуються нові персонажі. Є інтернет, і це не цензурований (поки що!) майданчик для розвитку художньої кар’єри. Я знаю людей, дуже відомих в Інтернеті, які вже давно є суперзірками сучасного мистецтва, та досі не мали жодної персональної виставки в Україні. І тільки зараз, постфактум, ними починають цікавитись люди, робота яких — розшукувати таланти в реалі. Тобто відбувається експансія на арт-територію з іншого боку. Десь по кутках світової мережі визріла нова хвиля живого сучасного мистецтва.

Як художник я завжди цікавився людиною, тим, як вона себе проявляє, які пошуки веде, намагався з’ясувати причину зла у самій людині. Вона у мене часто антиестетична, потворна, монстроподібна. Це те, що мене хвилює. Пошук героя й антигероя, маніпулювання зі свідомістю, підміною естетичних критеріїв та етичних понять. В рамках жлоб-арту я показую одну з частин своїх пошуків, яка стосується цих рефлексій і заснована на документальному матеріалі. Коли я познайомився через Інтернет з діячами жлоб-арту — Антоном Мухарським та Іваном Семесюком, то вже давно працював над своїм проектом, який триває і досі. Це так званий Зомбіленд. Інфернальний світ, своєрідний бестіарій, сучасна демонологія, кадри невідзнятого кінофільму, населеного жлобами, упирями, гіпстерами, блядями, гопниками, мусорами, м’ясом, і кістками, і новими антропологічними типами. Те, що я роблю, і те, що робили ідеологи жлоб-арту, часто перетиналось, має спільну тему. Я бачив їхню велику виставку на Гогольфесті і був в захопленні. Я розумів, що люди роблять живе мистецтво в цьому вихолощеному болоті безідейних плямок, купок сміття і павутиння по кутках галерейок.