— Ми не зацікавлені в смерті такого вченого, як ви.

— І я не дозволю, щоб мене ошукали так само, як Дерсі! — з гнівом вів далі Лотер. — Навіть коли ви мене викрадете, все одно це не допоможе, бо мої розрахунки добре сховані і в безпечному місці.

— Ми з вами добре побалакали, пане Лотере, — холодно промовив нафтовий король. — Годі. Мені час іти. Я даю вам місяць на роздуми, прощавайте.

Огидний дід натиснув кнопку, і крісло на гумових шинах м’яко й безшумно покотилося.

Лотер навіть не поворухнувся.

— Чи не допоможете ви принаймні відімкнути засуви? — крикнув Вандергольд біля дверей.

П’єро кинувся до своєї кімнати, щоб подивитися на від’їзд мільярдера. Коротка липнева ніч минала, народжувався світанок. Хлопець уже підбігав до вікна, як раптом почув глухі удари і потім голосний зойк, що одразу ж увірвався. В сірому ранковому світлі П’єро побачив машину нафтового короля, вона швидко мчала від замка в супроводі другого лімузина. Хлопець устиг помітити в ньому Клемана Лотера, його держали за руки двоє чоловіків і притискали до обличчя вату. На якусь мить світло всередині машини впало на злочинців, і П’єро впізнав рудого Преміора і людину з чорним моноклем, таємничих незнайомців, що висадили в повітря Порт-Морель за наказом того, кого називали “Старим кріслом на коліщатах”. Убивці його батька везли зараз невідомо куди Клемана Лотера.

— Відчиніть! Є тут хто-небудь? — кричав хтось жалібно під дверима.

Була вже сьома година ранку, але поліцейський комісар Отена не мав звички прокидатися о такій порі, ще й до того він увечері добре гульнув з приятелями.

Комісар сів у ліжку. Огрядний, з добрим черевцем, лисий і кругловидий, з вусами, як у Чарлі Чапліна, він мав кумедний вигляд у чудернацькій піжамі, що своїм кольором красномовно свідчила про невибагливі смаки хазяїна. Комісар Мішон одяг халат, усунув босі ноги в пантофлі і, лаючись, пішов відчиняти двері. На ґанку стояв тринадцятирічний хлопчина в чорному одязі, тримаючи невеличку скриню.

— То це ти розбудив мене? — гримнув комісар. — Що тобі потрібно?

— Мене звуть П’єр Ланкрі, я племінник Клемана Лотера, винахідника…

Вираз обличчя комісарові одразу ж полагіднішав, і він розтяг рота усмішкою, показавши жовті й щербаті зуби.

— О, пробачте, я не знав, з ким маю справу. Дозвольте запросити вас до кімнати. Як це я міг забути, що у пана Клемана Лотера є небіж! Для нас це велика шана, що тут живе така людина, як Клеман Лотер, винахідник авіамотора, людина, якій, їй-богу, можна позаздрити!.. Але ж яка нагальна справа примусила вас так рано прийти до мене?

Розгублений П’єро був приголомшений зустріччю пана комісара і його балаканиною. Хлопець несміливо примостився скраєчку на великий фотель, оббитий блакитним оксамитом, і почав схвильовано розповідати про сумні пригоди.

— А оце сьогодні, рано-вранці, мого дядька викрали бандити…

Комісар аж схопився од несподіванки.

— Як! Знаменитого Клемана Лотера викрадено? То це ж найбільша і найцікавіша справа за всю мою службу! Та я під землею знайду цих каналій, я їх посаджу за грати! Маєте ви якісь докази, підозри, сліди?..

П’єро мовчки поліз до кишені і добув листа. Він знайшов його у своїй скрині, коли збирався йти до поліції. Той лист П’єро читав кілька разів ще в машині комівояжера, що люб’язно довіз хлопця до Отена і показав комісарів будинок. Клемам Лотер написав його, чекаючи на Вандергольда:

“ Любий П’єро,

я не можу легковажити небезпекою, що мені загрожує. Хоч я вжив усіх заходів і був обережний, цілком можливо, що мої вороги не погребують нічим. Двигун, що працює на звичайній воді замість бензину, надто висе неприємний для декого з цих панів, щоб мені дали спокій. Моя люба дитино, за ці кілька днів, що ми були разом, ти полонив моє серце своєю чесністю, стриманістю і мужністю. Сьогодні ввечері може статися й таке, що мене вб’ють або викрадуть найманці нафтового короля Вандергольда. Щоб помститися чи врятувати мене, візьми п’ятдесят тисяч франків; знайдеш їх у прискринку. Гадаю, що тобі, можливо, доведеться скористатися з допомоги надійного й вірного друга, досвідченішого в таких справах, ніж ти. Міцно обіймаю тебе, мій хлопчику, і повторюю, що в разі якихось прикрощів (а вони можуть статися цього вечора) виною буде тільки Вандергольд.

Клеман Лотер”.

Комісар Мішон окульбачив носа окулярами в черепаховій оправі, прочитав листа і важко поклав на стіл стиснуті кулаки.

— Гм! Цей Клеман Лотер, виявляється, і справді небезпечний тип! До речі, вашого дядька у нас недаремно звуть “пришелепуватим”. Влучніше не скажеш! Певне, що старий, несповна розуму, надумав якусь чортівню і має на думці погрожувати великому промисловцеві Вандергольдові, одному з уславлених людей країни! Химери вашого любого дядечка заморочили вам голову!

— Але ж, — пробелькотів П’єро, — я сам бачив, як Вандергольд і його челядь забрали з собою мого дядька!

Комісар рвучко підвівся, нетямлячись од гніву.

— Що це ти патякаєш, дурню! Забирайся-но швидше в старе кубло свого дядечка! Хоча постривай: у тебе є батьки?

— Тільки дядько. Я сирота.

— Ага-а… о, значить, сирота! Що ж воно виходить, соколику? Ти неповнолітній волоцюга, і за всіма законами мусиш виховуватись у дитячому будинку або в колонії! Постривай лишень, ось я зараз подзвоню в комісаріат, хай тебе заберуть!