— Ну, здається, все готове, — сказала міс Блеклок.

Вона окинула схвальним поглядом вітальню, яка складалася з двох кімнат. Стіни, обтягнуті чинцом із рожевими візерунками, дві бронзові вази з хризантемами, невеличка ваза з фіалками та срібний портсигар на столі біля стіни, таця з трунками в самому центрі столу.

«Літл-Педокс» був будинком середнього розміру, спорудженим у стилі ранньої вікторіанської доби. Він мав довгу веранду з низькими поручнями, вікна зачинялися віконницями, пофарбованими в зелений колір. Довга й вузька вітальня, що втрачала багато світла через дах, що нависав над верандою, спершу мала в одному кінці двійчасті двері, які виводили в невеличку кімнату з вікном у глибокій ніші. Попереднє покоління прибрало двійчасті двері й замінило їх оксамитовими портьєрами. Міс Блеклок звеліла прибрати й портьєри, і тепер дві кімнати фактично перетворилися на одну. У кожному з її кінців було по каміну, але в жодному сьогодні не палахкотів вогонь, хоч у вітальні було тепло й затишно.

— Ви увімкнули центральне опалення? — запитав Патрик.

Міс Блеклок кивнула головою.

— Останніми днями стояв густий туман, і повітря було надто вологим. У всьому домі панувала вогкість і холоднеча. Тож я наказала Івенсу, щоб він розпалив вогонь під котлом, перед тим як піти.

— І вам було не шкода спалювати дорогоцінний кокс? — запитав Патрик з іронією в голосі.

— Кокс і справді дорогоцінний, ти маєш слушність. Але якби в нас його не було, то довелося б спалювати ще дорогоцінніше вугілля. Ти ж бо знаєш, що Паливне Відомство не дає нам навіть тієї невеликої кількості, яку ми маємо одержувати щотижня — якщо ми не доведемо, що в нас немає інших засобів готувати їжу.

— Наскільки мені відомо, раніше були гори коксу й вугілля, і кожен міг купувати його без будь-яких обмежень? — запитала Джулія з цікавістю дитини, яка розпитує про чужу й далеку країну.

— Атож, і кокс, і вугілля були дуже дешеві.

— І кожен міг прийти й купити його, скільки хотів, не заповнюючи жодних паперів? Вугілля й коксу було тоді цілком достатньо для всіх?

— Усяких різновидів та якості — і не доводилося купувати ту суміш зі сміттям і камінням, яку ми мусимо купувати тепер.

— Певно, то був чудовий світ, — сказала Джулія із заздрісною тугою в голосі.

Міс Блеклок усміхнулася.

— Озираючись назад, я, безперечно, думаю саме так. Але я вже стара жінка. Цілком природно, що мені подобається мій час. Але ви, молодь, не повинні так думати.

— Мені не треба було б тоді працювати, — сказала Джулія. — Я могла б залишатися вдома й доглядати квіти та писати багато-багато листів… Чому люди тоді писали так багато листів і кому вони були адресовані?

— Усім тим, із ким ти сьогодні розмовляєш по телефону, — сказала міс Блеклок, підморгнувши їй. — Я навіть сумніваюся, чи ти вмієш писати, Джуліє.

— Звичайно, не вмію писати так, як радять у надзвичайно цікавій книжці «Наука написання листів», на яку я випадково натрапила. Божественно! Там розповідається про те, як відмовити вдівцеві, що просить твоєї руки.

— Сумніваюся, що тобі так дуже подобалося б залишатися вдома, — сказала міс Блеклок. — Адже жінки мусили виконувати чимало обов'язків. — У її голосі прозвучали сумні нотки. — Але я не дуже добре обізнана з тим, як їм велося. Банні та я дуже рано вийшли на ринок праці.

— Атож, ми вийшли, ми справді вийшли, — погодилася міс Баннер. — О, ті капосні діти, я ніколи їх не забуду. Звісно, Леті була розумніша за мене. Вона стала бізнес-леді, секретаркою у великого фінансового магната.

Двері відчинилися, й увійшла Філіпа Геймс. Була висока, світловолоса, зі спокійним виразом обличчя. Вона окинула вітальню здивованим поглядом.

— Привіт, — сказала вона. — Тут має бути вечірка? Ніхто мені не сказав.

— Звичайно ж! — вигукнув Патрик. — Наша Філіпа нічого не знає. Ладен побитися об заклад, що це єдина жінка в Чипінґ-Клеґорні, яка нічого не знає.

Філіпа подивилася на нього із запитанням у погляді.

— Перед тобою, — сказав Патрик, драматично повівши рукою, — сцена вбивства!

Філіпа Геймс здавалася трохи спантеличеною.

— Оце, — промовив Патрик, показуючи на хризантеми у великих вазонах, — похоронні вінки, а оці сирні палички та оливки — похоронний обід.

Філіпа запитально подивилася на міс Блеклок.

— Він жартує? — запитала вона. — Я страшенно дурна й ніколи не розумію жартів.

— Це поганий жарт, — промовила Дора Баннер із гнівними інтонаціями в голосі. — Мені він дуже не до вподоби.

— Покажіть їй оголошення, — сказала міс Блеклок. — Мені треба піти зачинити качок. Уже поночі. Вони вже, певно, у сараї.

— Дозвольте, я їх закрию, — запропонувала Філіпа.

— Ні, ні, моя люба. Твій робочий день уже закінчився.

— Я це зроблю, тітко Леті, — зголосився Патрик.

— Ні, ні, не треба, — енергійно заперечила міс Блеклок. — Минулого разу ти не зачинив двері на защіпку.

— Я, я їх зачиню, люба Леті, — вигукнула міс Баннер. — Я залюбки зачиню їх. Лише запхаю ноги в калоші — але куди, до дідька, подівся мій джемпер?

Проте міс Блеклок, усміхаючись, уже покинула кімнату.

— Даремно ви набивалися, Банні, — сказав Патрик. — Тітка Леті надто практична й діловита й нічого нікому не дозволить зробити за себе. Вона воліє все робити сама.