— Мені? А нічого.

— Ну й кепсько. Значить, у тебе глуха психіка.

— Оглухла?

— Може, оглухла, а може, з такою народився, — вирішив бомж, повертаючись на другий бік. — Холера, щось у грудях заболіло… Але скажи ти мені, чого ти в цю зону вліз? Чи більше не було куди?

— Значить, не було.

— А що батьки? Чи не знають, де син?

— Нема кому знати.

— Зрозуміло. Значить, сирота. Вгадав?

— Так.

— А що у хвості? Політика, побутовуха?

Що в нього у хвості — політика чи побутовуха, солдат не знав, у подібних тонкощах сучасної юриспруденції він не був досвідчений, з прокурором не зустрічався.

— Одного гада пирнув, — відповів він смиренним голосом.

— До смерті?

До смергі чи ні, також не знав. Тоді здавалося — так, тепер почав сумніватися. Може статися, що й не до смерті, що Дробишев вижив, і вже його не присудили б до вишки. Але що ж тоді виходить? Що він даремно збіг з полку та по дурості своїй ускочив у цю зону? Це було б жахливо. Правда, бомж, спасибі йому, більше не став лізти в душу, розпитувати подробиці. Схоже, трохи поспівчував і на правах старшого пустився у повчання.

— Знаєш, у Євангелії сказано: не убий. Думаєш, чому сказано — що, ворога шкода? Тебе, дурня, шкода. Того, хто забиває. Куля вона ж забиває двох — одного прямо, а другого рикошетом, згодом. Ось у чім заковика. Я вже надивився. Он одному в Мінську дружина зрадила. Гарячий був, молодий, ну й порішив її. До речі, разом з її коханцем. І все так тонко зробив, що не розкрили: мовляв, пішли і зникли, я звідки знаю? І що ж, думаєш, йому стало легше? Висох, схуд, рак підключився. В комірчині повісився мужик. Без суду і слідства.

— Ну, звісно, — сказав солдат. — «Злочин і кара» Достоєвсь- кого… — Достоєвський що! Достоєвському того й не снилося, що у нас робиться. Син батька забиває. Батько дочку малолітню гвалтує. А ти — Достоєвський… — То що ж тоді цим злочинцям? Роби, що хочеш? Вони ж усе можуть.

— Вони можуть, еге. Але їхнім способом супроти них не можна. Не можна ніяк. Нізащо не можна!

— А в який же тоді спосіб?

— А супроти них способу нема, — глибокодумно зазначив бомж.

— Невже?

— Вони самі себе мають кінчити. Рано чи пізно. Як павуки в банці. Якщо в банку до них кинути, наприклад, шершня, вони всі наваляться на нього і заб’ють умить. А коли їх там не чіпати, самі себе пожеруть. Бо нікого не жерти вони не можуть. Це достеменно. Наукою доведено, — сказав бомж і, мабуть, задоволений своєю відповіддю, хитрувато засміявся.

Солдат мовчав, задумливо колупаючи дубчиком у піску.

— Убивство — подвійна біда. Навіть якщо і не зловлять, не засудять. Тебе ж, мабуть, ловили?

— Не знаю, — знизав плечима солдат. — Може, і тепер ловлять.

— Тоді тобі не можна звідсіля потикатися. Сиди. Тут ще, може, як пересидиш.

— Чого ж я тут досиджуся? — нервово спитав солдат.

— А знаєш, усе може бути. Влада зміниться — у нас же також вона міняється. Ну, коли там помре хтось. Чи амністія. Чи десь новий реактор вибухне, — бомж знову засміявся.

— А радіація? — підняв голову солдат.

— От я й кажу: якщо раніше радіація не скрутить. Вона — паскудна сука, підбирається на котячих лапках, а хапає, мов тигра.

— Звідки Ви знаєте?

— Знаю, — непевно відповів бомж. — По собі відчуваю.

Такий поворот розмови був не по нутру солдатові, і він мовчки піднявся. Помалу пішов по березі, позираючи на річку, ніби та могла чимось втішити. Було кривдно за свою невдалу долю — і чом отака дісталася йому? Чому він потрапив до цього гада Дробишева, а не до якогось кращого сержанта? І мало йому було біди в полку, так ще вліз у цю страшну зону. Все ж, мабуть, вона справді страшна — дарма декотрі кажуть, що такі страхи перебільшені. Мабуть, не перебільшені, якщо від неї тікають люди. Люди знають чи відчувають небезпеку, звідки б вона не йшла — від Бога чи диявола. Людей не обдуриш. А він ось, здається, ошукався — не треба було бігти сюди. Хоча, а куди б він побіг — без грошей і без зброї? Зі зброєю, напевно, все могло би бути інакше. Хоча… Он бомж каже про рикошети. Може, вистачить йому й одного рикошету, який уже чи не потрапив у нього.

Багато чого у власній долі солдата здавалося йому непевним чи зовсім кепським. Люди, яких він зустрічав, також не надто захоплювали його. До бомжа він з першого дня приглядався з особливою увагою — все ж не так часто випадало йому зустрічати бомжів. Спосіб його існування та деякі слова часом дивували солдата, який з дитинства звик, можливо, з надмірною увагою ставитися до слів і вчинків старших. У старших хлопцю передусім хотілося бачити певність і грунт, — якості, яких, може, не вистачало самому. Але не набагато більше він знаходив і в старших, серед яких також панували змінливість і випадковість. Починаючи з дрібних, особистих подій та вчинків і кінчаючи Чорнобилем. Люди явно не розуміли, куди йшли і куди треба було йти. Часом він думав, що вся історія людства надто подібна до метушливого руху зголоднілих на пустому столі. Ні законів у тому русі, ні певності, одне лише прагнення — знайти і зжерти.

Ось і бомж про радіацію каже то так, то інакше. То вона для нього — не загроза, то він уже щось відчуває. Хоча що бомб — навіть учені не в змозі розібратись про міру її небезпеки. Ті встановлюють одні норми, другі — інші. Але все винаходять теоретично, а тут доводиться випробовувати цю холеру на собі, суто практично. Вони тут ніби лабораторні миші з нікому не потрібної лабораторії, непланові жертви заплутаної науки. А заодно й такої ж техніки. А може, і оборонки також. Солдат ніде не читав, але чув у розмовах, що причини катастрофи — все ж у оборонці. Для ракет потрібен збагачений плутоній, ось оборонники і гнали його, щоб виконати й перевиконати плани до свята всіх трудящих — Першого травня. Техніка й не витримала. А за нею і оборонка, та й політика так само. Але ж у цій державі політика — річ священна, в ній ніколи ніхто не сумнівається. Тільки чому вона потребує стільки жертв?