Фелісіте прикусила губу і схвильовано провадила далі:

— Вам не треба було компрометувати себе з такою людиною, як цей Кондамен. Я робила так, щоб було найкраще. Коли особа, яку ви знаєте, написала мені з Парижа, я гадала, що буду вам корисною, якщо запрошу вас до себе. Я думала, що ви зумієте знайти собі тут друзів. Це був би перший крок. Але ви замість того, щоб постаратись сподобатися, настроїли всіх проти себе… Даруйте мені мою відвертість, але я вважаю, що ви повертаєтесь спиною до успіху. Ви наробили стільки помилок, оселившись у мого зятя, замурувавшись у себе, і, нарешті, ви носите сутану, з якої сміються вуличні хлопчаки.

Абат Фожа зробив роздратований жест. Але він лагідно відповів:

— Я скористаюся з ваших порад. Тільки не допомагайте мені, це попсує все.

— Правда, це тактика розумна, — сказала стара пані. — Повертайтеся в цю вітальню тільки переможцем… Ще одне слово, любий абате. Відома вам особа в Парижі дуже зацікавлена у вашому успіхові, і тому й я хочу вам допомогти. Отже, послухайте моєї поради, не напускайте на себе такого суворого вигляду, будьте люб’язні, старайтесь подобатися жінкам. Затямте це добре: старайтесь подобатися жінкам, коли хочете, щоб Плассан став вашим.

Старша панночка Растуаль закінчила романс, взявши останній акорд. Почулися оплески. Пані Ругон покинула абата Фожа, щоб похвалити співачку. Потім, стоячи посеред вітальні, вона стала прощатися з гостями, які вже розходились, потискуючи їм руки. Була одинадцята година. Абат був дуже незадоволений, побачивши, що достойний Бурет, скориставшись з музики, непомітно зник, а він думав піти разом з ним, що дало б йому можливість пристойно вийти з вітальні. Тепер же йому треба було йти самому, і це вже був справжній провал, на завтра по всьому місті підуть розмови про те, що його виставили за двері. Він знову заховався в ніші вікна, вичікуючи слушного моменту і обдумуючи спосіб, як ретируватися без ганьби.

Тим часом вітальня потроху порожніла, залишилося тільки декілька дам. Тоді він помітив дуже просто одягнену жінку. Це була пані Муре, злегка завите волосся робило її молодшою. Його вразив спокійний вираз її обличчя, на якому великі чорні очі, здавалось, дрімали. Він не бачив її протягом усього вечора, напевно, вона сиділа нерухомо десь у кутку, досадуючи, що сидить без роботи, згорнувши руки на колінах. Поки він її розглядав, вона підвелась, щоб попрощатися з матір’ю.

Найбільшою втіхою для Фелісіте було дивитись, як плассанське вибране товариство виходить з її вітальні з реверансами, дякуючи за пунш, за приємні години, проведені в її домі; вона згадувала, як колись це вибране товариство «топтало її чобітьми», за її ж грубим висловом, тоді як тепер найповажніші його представники знаходили найніжніші усмішки для цієї «любої пані Ругон».

— Ах, пані, — сипав їй компліменти мировий суддя Мафр, — у вас не помічаєш, як лине час.

— Тільки ви одна вмієте приймати гостей у цьому дикому краї, — воркувала гарненька пані де Кондамен.

— Ми чекаємо вас завтра на обід, — казав пан Делангр, — але вже чим бог послав, ми не можемо вас так прийняти, як ви…

Марта мусила переждати всі ці похвали, щоб підійти до матері. Вона поцілувала її і вже хотіла йти, коли Фелісіте затримала її, шукаючи когось очима коло себе. Помітивши абата Фожа, вона сказала всміхаючись:

— Пане абат, ви галантна людина?

Абат вклонився.

— Тоді, зробіть ласку, проведіть мою дочку, ви ж живете в тому самому будинку. Сподіваюсь, це не обтяжить вас, а там є така темна вуличка, якою страшно йти самій.

Марта, як завжди, спокійно запевняла, що вона не маленька дівчинка і не боїться. Але мати так наполягала — мовляв, вона тоді буде спокійніша, — що Марті довелося скористатися люб’язністю абата. Проводжаючи їх обох до площадки сходів, Фелісіте, усміхаючись, шепнула на вухо абатові:

— Пам’ятайте, що я вам сказала… Старайтесь сподобатися жінкам, коли хочете, щоб Плассан був ваш.

Того ж вечора Муре, який ще не спав, коли Марта прийшла додому, закидав її запитаннями, бажаючи знати всі події вечора. Вона відповіла, що все було, як і завжди, вона не помітила нічого незвичайного. Додала тільки, що абат проводжав її додому і по дорозі розмовляв з нею про зовсім незначні речі. Муре був страшенно незадоволенні! отою, як він її назвав, «млявістю» своєї дружини.

— Коли б хтось заподіяв собі смерть на вечорі у твоєї матері, — сказав він, сердито ховаючи голову в подушки, — то, напевно, не ти принесла б мені цю новину.

На другий день, повернувшись додому на обід, він зразу ж, тільки-но побачив Марту, закричав їй:

— Я так і знав, ти маєш очі, щоб нічого не бачити, моя люба… Ах, як я тебе в цьому пізнаю! Просидіти цілий вечір у вітальні і навіть не помітити, що кажуть і що роблять навколо тебе… Та ціле ж місто говорить про це, чуєш ти? Я не міг і кроку ступити, щоб не зустріти когось, хто не розповів би мені про це.