Константинов подивився на Славіна, всміхнувся, підсунувся ближче до нього й шепнув:

— Цікаво, тепер ми з вами зіграємо партію в теніс, тільки — програвати ніхто з нас не повинен, стати переможцями треба нам обом…

— Тенісом ви називаєте майбутні шифротелеграми? — спитав Славін.

— Саме так. І не гнівайтесь, як завжди, коли я щось почну вам наполегливо не рекомендувати.

— Забороняти, прямо кажучи, — уточнив Славін. — Але ображатись я однак буду.

Офіціантка поставила перед ними каву й спитала:

— Куди летимо?

— В Болгарію, — відповів Славін. — Там море прогрілося.

— Зате піску мало, — мовила офіціантка, — а теплий пісок важливіший за море, можна прогрітися на ньому на цілу зиму, він зберігає тепло… Я торік у Румунії відпочивала, звичайно, гарно, тільки піску майже немає, саме каміння…

Константинов подивився їй услід, похитав головою й сказав задумливо:

— Все-таки час — категорія надто дивовижна, Віталію Всеволодовичу… Ви відчуваєте мирність?

— Теплий пісок пляжу і запах сосен, — повторив Славін. — Гарно, але причому тут категорія часу? Не бачу зв'язку.

— Бачите. А втім, можу сформулювати, якщо хочете.

— Будь ласка.

— Шістдесят років тому були неможливі дві речі… Та навіть не шістдесят… Тридцять років тому було ще неможливо: офіціантка, яка їде на курорт за кордон, і Чека — інструмент розрядки.

— Ви про те, що тридцять років тому треба було бандитів ловити і ошкірюватися на власовців та бандерівців?

— А кажете — «не бачу зв'язку»… Саме про це я й подумав. А тепер їде Славін у Луїсбург зловити шпигуна, який допомагає змові проти цієї тиші, а там, кажуть, пісок гарячий, тільки сосен немає, самі пальми… Я завжди відчуваю гордість, Віталію Всеволодовичу, адже ми почали з нуля, а нині, захищаючи свою безпеку, допомагаємо маленькій Нагонії. Якщо не почнуть там стрілянини — тиша залишиться первозданною, море й пісок.

Голос диктора був сонний, трохи стомлений:

— Пасажирів, які відлітають рейсом до Луїсбургу, запрошують пройти на посадку…

— Говорить блондинка двадцяти семи років, голубоока, з родимкою на щоці, — сказав Славін, підводячись.

— І в її голосі така мирність, — озвався Константинов, — хоча родимка в неї на підборідді, а очі, мабуть, зелені.

Колега Славіна в Луїсбурзі був молодий, років тридцяти п'яти, звали його Ігор Васильович, прізвище своє він вимовляв округло, якось по-кондитерському: «Ду-улов».

— Взагалі поки що ніхто не звертався до мене по допомогу, — співуче розповідав Дулов, зрідка поглядаючи на гостру маківку голови Славіна; вони йшли берегом океану; сонце так розжарилося, що стало білим, воно пекло немилосердно, сліпило очі. — Один раз дружина коменданта приходила, їй здалося, що за нею стежать.

— Хреститися треба, коли здається.

— Ми все-таки перевірили.

— Ну це ясна річ — Даллес за нею, сподіваюся, не стежив?

Дулов перепитав, нахмурившись:

— Даллес?

— Авжеж, Аллен Даллес.

Дулов зрозумів, засміявся — він сміявся гучно, трохи відкидаючи голову ліворуч, неначе щиглик перед тим, як почне співати. І очі в нього були, як у щигля, маленькі, пронизливо-чорні, витрішкуваті.

— Про Парамонова ми дізналися вже після того, як він поїхав додому, — вів далі Дулов. — Прийшла повістка в суд, а його вже й слід пропав.

— У суді були?

— Був. Ті відфутболили до місцевої автоінспекції. А там мовчать, мовляв, «нічого не знаємо, нікого не пригадуємо».

— Сам Парамонов нічого про це не повідомив? Нікому ні слова.

— Що він тут робив?

— Був механіком гаража. Чудовий, треба сказати, механік. Поставив на «Волгу» Зотова карбюратор «Фіата» — тепер літає, неначе супутник, пошепки дає півтораста кілометрів.

— Як? — здивувався Славін. — Чому пошепки?

— Тихо, без натуги.

— Гарно сказано — «пошепки», — згодився Славін, — дуже точно передає легке, ненатужне набирання швидкості. Так, це — зрозуміло. А про тутешніх розвідників ЦРУ вам щось відомо? Вони ні до кого з наших не підкрадаються?

— Є тут один цікавий персонаж. Джон Глебб, комерсант, так би мовити. З ним досить часто зустрічається Зотов.

— Хто?

— Андрій Андрійович Зотов, інженер-корабел, я вже казав вам про нього. Я його попереджав, що Глебб, можливо, зв'язаний із службами, а він тільки покепкував: «У вас така робота — в кожному бачити црушника».

— Правильно покепкував. А що він за людина? Претензій до нього у вас нема?

— Нема. Рубає з плеча, лається, але я певен — чесний.

— Лається? А чого ж він лається?