Сенатор Вайль. — Мисіс Фішер, ви сказали, що у вас є молодший брат. Він усе ще живе в Штатах?

Фішер. — Так.

Сенатор Вайль. — Ваші брати підтримували контакт у Франції? Тут вони також контактують?

Фішер. — Так.

Сенатор Вайль. — Які ваші стосунки з композитором?… З вашим молодшим братом?

Фішер. — Такі самі, як і з старшим.

Сенатор Вайль, — Отже, ви порвали стосунки з Гансом Ейслером з тих же причин, що й з Герхардом?

Фішер. — Так.

Сенатор Вайль. — Ваш брат-композитор теж комуніст?

Фішер. — У філософському розумінні безумовно.

Сенатор Ніксон. — Він дружить з Герхардом Ейслером?

Фішер. — Так.

Сенатор Боннер. — Оскільки вам добре відома активність комуністів, відповідайте: чи багато Комінтерн прислав своїх людей з Москви до Сполучених Штатів?

Фішер. — Кілька тисяч».

Штірліц акуратно відсунув од себе широкий телетайпний аркуш, підвів голову; Роумен сидів навпроти, витягнувши ноги; нижня щелепа випнута, немов у нього прилучився вовчий закус; волосся скуйовджене, комір сорочки розстебнутий, краватка спущена.

— А чого це ви розхвилювалися? — спитав Штірліц, — Ви ж знали про все це, коли вимагали моєї консультації про фашизм?

— Зараз знову вріжу, — пообіцяв Роумен. — І це буде погано.

— Ця Фішер нагадує мені Ван дер Люббе, — сказав Штірліц.

— Сука.

— Чому? Відробляє американське громадянство. Вона ж просила надати їй право громадянства… Його треба заробити… Їй написали сценарій, вона його з толком вивчила… Дамочку свого часу кудись не обрали, вона образилась… Але сюжет справді шекспірівський: так топити братів… Немає нічого найнебезпечнішого за істеричку, слово честі… Ніхто так не піддається режисурі, як жінки…

— Хто образив дамочку? — спитав Роумен.

— Ви що, не чули про неї досі?

— Ні.

— Вона хотіла повалити Ернста Тельмана, лідера німецьких комуністів. З ультралівих позицій. Не вийшло. Тоді вона закусила вудила, дуже їй хочеться бути першою… Між іншим, зовсім недалеко від Муссоліні, від цього лівого соціаліста… Не вважаєте?

— Я дуже люблю Ганса…

— Якого?

— Ейслера.

Штірліц стиха кашлянув, не підводячи очей на Роумеиа, спитав:

— Знаєте його музику?

— Я нічого не розумію в музиці. Я люблю його як людину. Він чудовий хлопець. Дуже добрий, лагідний… Терорист… Ну, сука, га?! Послухайте, і яку ж вона плела нісенітницю: «Його посадили у табір не за антинацистську, а за комуністичну діяльність». Адже це одне й те саме!

— Послухайте, Пол… Тільки не бийте мене в лоб, гаразд?

— Ну…

— Тільки пообіцяйте не бити. А то я відповім. Попільничкою по голові. Я це вмію, слово честі. Обіцяєте?

— Обіцяю.

— Хто ще знає про те, що ви дружили з Ейслером?

— А вам яке діло?

— Ніякого… Чи не зв'язана… Чи не зв'язані близькі вам люди із справою, що почалася у Вашінгтоні…

— Ти думаєш, що кажеш, нацистська гадино?

— Я думаю, що кажу, чиновнику, який виконує завдання своїх гітлерів, — Штірліц кивнув на телетайп. — Чи ти вважаєш, що все це паскудство — вінець демократії?

— Повтори, що ти сказав.

— Що ти служиш новим гі…

— Я не про це… Чому ти пов'язуєш жінку, яка… Як ти посмів назвати її агентом Кемпа? Чому ти, тварюко, вихована в смердючому рейху, де ніхто й нікому не вірив, смієш каляти фішерівським лайном жінку, яку не знаєш?!

— Відпусти руку! Відпусти… Отак… Тепер я тобі відповім…

І Штірліц розповів йому про те, що сталося в Прадо, — до найменших подробиць.

Після довгої паузи Роумен хотів було сказати Штірліцу, що, оскільки він усього боїться, йому скрізь ввижаються агенти секретної поліції, котрі мають зловити його й видати Інтерполу як наймита, який виконував чорні діла за наказом своїх шефів, а може, і без наказу, за власною ініціативою, йому, мабуть, просто здалося, що Кемп щось шептав Крісті в музеї, але Роумен нічого не сказав, і не лише тому, що засумнівався в правдивості такого припущення, а тому, що виразно, зримо побачив акуратні, трохи нахилені вліво рядки листа Грегорі, де той поздоровляв його з Крістою, та ще говорив, що бог просто-таки виконав його замовлення, познайомив саме з такою дівчиною, про яку він, Пол, писав йому в одній з кореспонденцій: «голубоока», «у веснянках» і з якою можна не тільки кохатися, а й розмовляти перед сном про всяку всячину нашого буття».

Дурниці, урвав себе Пол. Якби хтось вирішив підвести до мене агента, старанно виконуючи моє побажання, що я його жартома висловив у листі, це не могло б не насторожити мене; я нав'язав би противникові свою волю, а не підладжувався б під нього. Це я так думаю, сказав він собі, але ж мій противник може думати інакше. Не можна боротися з твоїм «альтер его», вічний шах, знаєш, що буде нічия… Гаразд, але ж у мене є можливість перевірити все це. Не все, звичайно, заперечив він собі, але через Еронімо я можу дізнатися, чи завжди тутешні гаспиди читають моє листування. Якщо вони стежать за старим Вренксом з інтернаціональної бригади «Лінкольна» — а Грегорі все-таки брякнув його ім'я в листі, який ішов не з дипломатичною поштою, — тоді можна буде перевірити й те, що сказав Штірліц, тоді я зможу зрозуміти, що вони затіяли з Кемпом, а вони щось мали на меті, бо Ерл Джекобс хлопець зубастий, і він знає, як я не люблю його брата, той засів у Буенос-Айресі, щоб колекціонувати тамтешніх наці. Ерл чудово розуміє, що я не продамся за їхні паршиві акції і не покриватиму його ставку на гітлерів за те, що ІТТ робить нам послуги, нехай спробує не робити, ми їй крила обрубаємо…