Лучицька (ламає руки). Боже мій! Ідіть, ідіть! Я молю вас... У мені щось надломилось...

Квітка. Не женіть мене! Я готовий зараз порвати своє зайве життя! Скажіть мені: "Умри!" - і умру, без вагання умру! Чи вірите - ні спокою, ні сну... І день і ніч - все про вас... про тебе: очі заплющу - ти, розплющу - ти... Одна думка, одна гадка... Рибонько моя! (Падає на коліна, цілує їй руки, коліна). Радість моя, щастя моє!

Лучицька (боронячись, встає). Бога ради! Не то я піду... Це зневага!

Квітка (рве собі волосся). А! Згибло все... Згинуло! Туди дорога й мені!

Лучицька (за ним). Антоне Павловичу, на бога...

Квітка (бере за руку і шепотом). Тікаймо звідсіль... Я готовий на все... яку хочеш покуту... Тікаймо з цього чарівного, але й чадного кутка, де на виду гримовані ухмілки та підведені очі, де усюди і почуття фальшиве, і мова облеслива та зрадлива...

Лучицька. Ні, я вірю в сцену! Я вірю в її високу вагу: вона мене ласкою відігріла, і я мушу їй послужити!

Квітка. Марусе! Тікаймо звідсіль! Я тобі дам другий рай: жоною моєю, дружиною вірною зі мною тікай. Я тебе оточу розкошами, я тебе обів'ю коханням, я тебе сп'яню ласками...

Лучицька. Не знаджуйте, не спокушайте! Ах, яке плохе і бездольне в нас серце: і образи дарує, і все нудиться за минулим... Ой, що мені з цим катом (на серце) чинити?!

Квітка. Марусе! (Притягаючи її стан).

Лучицька. Бога ради! (Слабко борониться). Та коли б мені хто поміг вас з пам'яті викинути, я б щаслива була!

Квітка (обійма її), Марусе! Квіточко!

Ті ж і Антипов.

Антипов (за дверима). Можно войти?

Лучицька (виривається, зрадівши). Можно, можно.

Квітка. Марусе! Що ж се! Знущаєшся?

Лучицька. Тихо!.. Дай дух перевести, обмислитись дай...

Квітка. А, так кінець! 

Лучицька скрикнула, а він зупинився як вкопаний.

Антипов (весело). А, мы уже встали? Ручку, ручку за это, божественная, сердцекрушительная дива! (Целует). Нет, не шутя, что с вами было? Все в трауре... я голову потерял. (Не заметил Квитки, садясь спиною к нему).

Лучицька (з зусиллям, намагаючись погамувати хвилювання). Просто... неможется... простудилась... у нас сквозняки...

Антипов. Да, да, и это возможно. Я уже громлю нашу думу за театр... Да! Но ничего особенного?

Лучицька. А вы уже готовы были предполагать... нечто ужасное? (Поглядає з тривогою на Квітку).

Антипов. Нет, honni solt, qui mal y pense! [3] Но ведь на сцене возможна всякая несправедливость, особенно на провинциальной. Я потому вас и прошу: бросьте эту сцену, переходите на столичную; там ваш талант развернется и засверкает чудным огнем, а здесь, в провинции, да еще при однообразии ролей, он заглохнет... Верьте моей искренности, дорогая Марья Ивановна, - я вас глубоко уважаю и люблю, и мне было бы жаль увидеть ваш ранний закат... А он неизбежен, - это сила вещей. 

Квітка поривається вийти; але під час репліки пішов непомітно в спальню. 

Лучицька. Может бьгть, не знаю... Но здесь меня любят, а всякая любовь есть эгоизм... да еще какой! (Побачила, що Квітки нема). Где это Квитка делся, вы не заметили?.. Хотела вас познакомить... Странно... Какая я, право, рассеянная хозяйка, и не простилась... Да, так любовь - эгоизм...

Антипов. Вы правы, но от этого вам не легче...

Лучицька (все більш хвилюючись). Какое легче? Этот эгоизм - неотразимая сила: он пытка, ужас!.. (Вбік). Куди б він дівся?.. (Антипову). Он ломает всего человека, разбивает в один момент все идеалы и делает его забавою чужой воли...

Антипов. Вы очень зкзальтированны... У вас, вероятно, жар... Да, да! Знаєте что? Отправляйтесь прямо в Москву и дебютируйте в Малом: я и протекцию, и письма, и, наконец, сам с вами поеду...

Лучицька (тисне йому руку). Спасибі! Щире наше спасибі за ваше участие... (Прислухається). Но я туда не гожусь... (Вбік). Ні, се щось так... (Антипову). Все то, чем вы здесь восхищаетесь и називаете художественным воспроизведением жизни, будет там чуждым, фальшивым!