Лемішка. Тихо! Я тікаю! (Виходить навшпинячки).

Маринка. Та то я сама...

Лучицька. А мені почулось було...

Маринка. То у сні, певно. Заспокойтесь, спіть ще...

Лучицька. А мені й справді щось снилось, чи сніг, чи свічки... (Говорить хапливо, жваво, тільки з задишкою, і чим далі, тим більше).

Маринка. То добрий сон, моя лелечко, він вам віщує несподівану радість якусь...

Лучицька (обніма Маринку). Може, швидко Антось прибуде?

Маринка. А може. Лікар казав, що йому зовсім гаразд, що швидко вийде, що ваша хвороба йому на користь пішла...

Лучицька (обніма її). Господи, яке щастя!.. А я мучилась, що через мене... (Сіда). Яка я щаслива!

Маринка. Тільки не іритуйтесь: вам і радість і горе - одна вада!

Лучицька (склада руки). Боже! Милосердю і любові твоїй краю нема!

Маринка. Знов бентежитесь? Ну і не пущу його...

Лучицька. Ні, ні! Я буду все робити...

Маринка. Так от і засніть.

Лучицька. Не хочеться, рибонько... Я після, після засну... Слухай, я оцей час, як злягла, все думала про себе й про його. І знаєш, на чім упевнилась? Що винувата я, а не він.

Маринка. Це якраз по-вашому.

Лучицька. Далебі! Я занадто кохала, стала зараз рабою, собакою вірною... Вдарило лихо, а я, замість того щоб підняти крила і його піднести, сама їх опустила... і впала...

Маринка. Годі, бога ради, годі! Уже знов он колотиться серце!.. Ну, нехай він зовсім правий, нехай!

Лучицька (усміхається). Так! Перевірившись у мені, він почав світом нудити... А тут ще приревнував... Лихі люде підстроїли... Але рвія - кохання!

Маринка. Так, вірю, вірю... Тільки мовчіть: бачите, і духу не вберете.

Лучицька (обніма). Не буду більше, не буду!

Маринка. От надіньте ладаночку - бабуся принесла.

Лучицька. Де, де? (Цілує й надіва). Так бабуся моя сивесенька вернулась? Де ж моя ненечка?

Маринка. В церкві; зараз прийде: сьогодні ж вашого янгола! (Обніма). Всього, всього, а найбільше здоров'я!

Лучицька. Правда, а я й забула. Одсунь, серце, фіранки і одчини віконце... а то так темно...

Маринка. Добре. (Підніма).

Лучицька. Ах, як гарно! Яке сонечко ясне та веселе! Підведи мене, посади коло вікна: мені так хочеться на божий мир глянути!

Маринка. А ви не втомитесь?

Лучицька. Ні, ні! Мені сьогодні дуже легко... і серце перестало боліти... Переведи тільки мене до вікна...

Маринка. Стійте ж, я крісло поставлю (ставить до вікна) та накрию ще вас теплою хусткою, отак! А тепер беріться мені за шию...

Лучицька (встала, хитається). Ой, хата крутиться...

Маринка. Бачите!

Лучицька. Ні, тепер легше... То зразу якось в голові загуло.

Маринка. Ну, держіться ж міцно! (Веде).

Лучицька. Бачиш, сама іду... О, я швидко видужаю! (Цілує).

Маринка. Ну, сідайте ж тихенько; я ще подушечку підложу під спину. (Кладе). Добре сидіти?

Лучицька. Добре, добре! Маринко, голубонько, одчини ще й вікно!

Маринка. Боюсь, щоб, бува, вітрець не пройняв!

Лучицька. Ні, надворі тихо. Он бузок увесь розвивсь, а листом ані колихне... Можна!

Маринка. Та воно надворі аж душно, а ви все-таки накрийтесь хусткою! (Одчиня вікно).

Лучицька (диха коротко й часто). Ах, ах! Яке пахуче, тепле повітря... Аж дихати легше... Аж лоскоче... (Розгляда). Он на грядках і черевички зацвіли, і зірочки мріють... а собача рожа як вигналась високо, - пишається! Садочку мій любесенький! Так би й полинула... А то хто там?

Маринка. Наші хористки. (Кричить). Агов! Сюди!

Лучицька. Нехай квіток...