— Ти майже вгадав. І вгадав подвійно. Мою матір звали Гапкою. Горпиною.

— Пробач…

— Не в тому суть. Вона ніколи не збрехала ні мені, ні батькові, тобто своєму чоловікові, — нікому.

— А Борозна і оком не змигне — збреше. І Хорол. І Бабенко. А вони хіба не народ? Так що ти побиваєш сам себе. І я, коли доведеться туго… теж, того…

— Не треба… — сказав Дмитро Іванович, і на мить вони засоромились обидва.

— Думаю, не збреше… хоч не просто це й для Борозни, — підвів голову Дмитро Іванович.

— Е, брате, ти таки прикидаєшся оптимістом, — накинув на плечі сорочку і почав застібати ґудзики Михайло.

— Але я знаю напевне, що працюю з людьми чесними, відданими науці.

— Ну, все одно. Ти ототожнюєш оту свою мораль з технічними відкриттями, які рухають вперед так званий прогрес, але не людину. А цей прогрес привчає людину думати машинно, корисливо. Ми можемо й забути щось погане один про одного, щось простити, а машина — ні. Поволі й ми самі починаємо мислити машинно. — Він казав усе це так, немов самовиправдовувався, немов намагався перекласти щось із себе на когось.

Дмитро Іванович ходив по кімнаті, слухав товариша, який говорив з певністю й переконливістю, і мимоволі зіставляв теперішнього Михайла з колишнім. Мабуть, думав він, усе це було в Михайла й колись. Тільки тепер воно мовби розпросталося, пішло в ріст, вичитані із журналів істини він повертав у інший бік і прорікав як свої власні.

— От ти кажеш — моральність, розум… — почісував волохатого живота Візир, і Марченко зауважив, що в Михайла черевце, що в нього конституція така, що здається він хлопчиком, та ще маленьке і вельми жваве обличчя.

— Наукові досягнення… Космос. Газети, радіо, телевізор — усе нібито за неї. Прямо чи опосередковано. А можеш ти стверджувати, що вона виросла? Можеш сказати, що осягання інформації, поглиблене наукове шукання роблять глибшою і її? От, винайшов чоловік атомну бомбу. Вагався, карався, а таки винайшов. Інший же й вагатися не буде. І взагалі сам винахід стає таким, що він уже мовби й не підвладний нікому й нічому. А оте, що спалюємо кисень, який ти, спасибі тобі (маленька іронія), хочеш нам вернути, чи забруднюємо океан…

Михайло осідлав свого коника. Він любив говорити про те, куди доскочить людство в своєму поступі. Випалить кисень, забруднить біосферу, знищить себе бомбою чи подолає все це. Щодалі звикатиме до раціонального життя, втрачатиме одні втіхи й винаходитиме інші. Він — бо жив старими втіхами. Він любив полювати, розпалювати вночі біля річки багаття й збирати гриби. І разом з тим він любив нагнітати страхи. Вони виправдовували його несправжній скептицизм, його вміння легко, не вгрузаючи глибоко душею, обкрутитися, де треба, де пройти, а де й пробігти.

Дмитро Іванович повільно повернувся, повільно підійшов до Михайла Гнатовича й сказав:

— Ти знаєш, мені здається, ти все це сповідуєш не для себе.

У Михайлових очах стрибнули білі вогники, й він засміявся неприродним сміхом:

— Ха — ха — ха! Ти що — здурів? А для кого ж? Хочу свідомо розбестити тебе? І хіба таке буває — підносячи комусь склянку з аміаком, самому вдихати «Елладу»?

— Я не кажу, що свідомо, — мовив Дмитро Іванович жорстко. — І, прошу тебе, ніколи не наговорюй на всіх суспіль. Не приписуй людям того, чого вони не мають. Навіть коли… з якихось причин тобі хочеться приписати.

На Михайловому обличчі закам'янів вираз розгубленості. Він не сподівався, що Марченко запустить руку так глибоко. Йому стало прикро, він відчув щось схоже на образу. Хоч до деякої міри й почував правоту друга.

Дмитро Іванович спостеріг і це. Його куснула за серце досада.

— Все наше в нас, — сказав він примирливо. — Не те щоб дорожче, ми й розуміємо свої слабкості та недосконалості, але ж не можемо від них відмовитись. Треба лише намагатися робити так, щоб від того не було шкоди іншим.

Дмитро Іванович і далі відчував прикрість від своїх слів, від своєї різкості. Він гаразд зрозумів, од чого те. Впродовж усієї розмови почував, чи так йому лише здавалося, як з кожним словом оддаляється од нього Михайло, як навколо нього окреслюється якесь невидиме надміцне коло. Михайло — в колі, а він — за ним. Вони говорять, а він не може передати своєї біди, своєї тривоги другові, не може по — справжньому відчути його в ній. Це, мабуть, було егоїстично з його боку, позасвідоме й егоїстично, втягувати іншу людину в свою біду, але чомусь того дуже хотілося. Щоправда, подумав далі, Михайла самого доля натіпала на вітрах. І він мимоволі щулиться, затуляється од найменшого вітру. Й не можна йому дорікати за те. Йому хочеться пожити, легко подихати. Що ж, він йому більше не псуватиме настрою.