Ще з пояснювальної записки М. Зубця:

«Оскільки його тодішня дружина категорично відмовилась (вона була за фахом вчителькою української мови та літератури) переходити на «общєпонятний», він перейшов на нього сам. Органів він злякався, особливо їхньої погрози відправити його для початку в психушку, де йому поколють — теж для початку — транквілізатори, а вже потім доріжка простелеться і до тюрми.

Але дружина і далі балакала (навіть «в общєствєнних мєстах») по-своєму, тож він, боячися компрометації (його вже готували на першу в його житті начальницьку посаду), розлучився з своєю половиною, кинувши її з двома дітьми.

В органах його похвалили, заявивши, що віднині він іде «вєрной дорогой», а свої «ашіпки осознал» і успішно їх «изживает».

Тепер його непокоїло тільки власне прізвище: Петренко. Адже оте закінчення «енко» видавало в ньому з головою українця і він думав, що з таким прізвищем не зробить кар’єри, а тому переінакшив його на російський кшталт і став звідтоді Пйотром Петровим, — змінивши заодно й свою національність на національність «старшого брата».

Невдовзі новоспеченого Петра Петрова послали в століцу нашої тодішньої родіни в довготривале відрядження. Там він зійшовся з однією перезрілою дамою із зв’язками і вона його не лише прописала в Москві, а й допомогла йому зробити кар’єру — аж до заступника союзного міністра включно.

Будучи значно старшою, його московська пасія давно померла, відтоді він живе сам-один в шикарній квартирі в столиці сусідньої держави, має генеральську пенсію. А це вирішив приїхати в Україну, на свою колишню батьківщину — потягло як журавля у вирій. І тут з ним сталося потрясіння. Чи — прозріння. Пйотр Петров зробив приголомшливе для себе відкриття: він уже чужий серед своїх (не ставши своїм серед чужих) і батьківщини у нього по суті немає, а є лише місце проживання в сусідній державі. Це його і вбило. Морально».

Із стенограми допиту:

«— То хто ви, врешті-решт, гражданін Пйотр, чи як вас там насправді? Петро?..

— Я вже скоро піввіку, як не Петро Петренко.

— А хто ж ви?

— Та я ж і кажу: труп. Я сам себе вбив ще сорок років тому. І від своєї сім’ї відмовився, від дітей, від батьківщини…

— Послушайте, гражданін, — спалахнув сержант. — Бросьте ви єнто… сказки гуторить: убив, убив… Ви ж іще живий.

— Як Пйотр Петров з чужої столиці — так. Живий. Як Петро Петренко з українського Надросся, з Богуслава, батьківщини своєї — мертвий. Я сам у собі Петра Петренка вбив, українця, а виплодив манкурта. Сам себе і батьківщини позбавив. Навзамін маю лише прописку в чужій столиці…

— Ми вже чули, що ви — ніхто.

— А я і є ніхто. Великий НІХТО.

— Т-туди т-твою!.. — спалахнув сержант.

— В душі — Сахара, — не слухав його затриманий. — Я — ходячий труп. Оболонка для споживання їжі та відправлення природних відходів…

— Уф-ф-ф!!! — схопився сержант. — Дайте мені води! Цей псих мене задовбав! Риба шукає де глибше, людина — де лучче, а він… Не пойму я цих… хахлов.

— Алое ж ти сам — хахол, — нагадали йому.

— На жаль. Але я готовий поміняти свою національність на престижнішу. А цей дурак плаче за цією… тьху. Хохландією. Ех, пожити б, як він, — у зореносній!..

Тоді із затриманим вирішив поговорити інший, терпеливіший чин.

Почав він м’яко і наче аж співчутливо:

— Шановний, заспокойтеся. Як я вас розумію, після сорокарічного життя в чужому краї ви нарешті приїхали на свою колишню батьківщину і відчули себе… чужим. Серед своїх. Себто безбатченком, так? Людиною яка колись втекла з України, а виявилось, що насправді від самої себе. Але від самого себе неможливо втекти, так? І ось ви відчули себе людино, яка відцуралася… е-е… заради вигоди від самого себе, свого народу, своєї національності, батьківщини. І навіть від свого батьківського прізвище. Зрештою, від самого себе. Так? І це сталося з одного боку під впливом страху, що його ніс тодішній режим, а з другого — заради кар’єри…

Затриманий трясся й бурмотів:

— На жаль, саме так. Я все втратив. І, зрештою саме життя, бо превів його на ніщо. Там я не став своїм, а тут став чужим. Тепер я вже і не Петро Петренко, і не Пйотр Петров. Я тепер — неопізнаний труп. Ще живий, але вже давно мертвий. І ні там не потрібний, ні тут. Я спустошений, вичавлений. Я — ніхто. Україна є, а мене немає.

— Псих! Не інакше, як нарк скритий! Задовбав своєю Україною все відділення, — бурчав сержант. — Теж — знайшов за ким плакати — вік би її не бачити! У нього пенсія в Москві — ого-го! Квартира! У нього навіть солідна хвамилія — Пйотр Петров, а не якийсь там… Петренко, не Рябошапка, як у мене. А він… За якимось Петром Петренком скиглить. За якоюсь Україною — дур-рак! Сказано, труп неопознаний! Так він і є труп неопознаний! Лічить його нада. І взагалі, взагалі він… націоналіст!

— Ти — що? — шикнули на нього. — Забув, у якій країні живеш? Сьогодні в незалежній… Це, колись лайливе слово, стало ознакою патріотизму.

— Але того типа треба дєйствітєльно… посадити!

— Тю! Заснув і досі не проснувся? Та сьогодні в нєзалєжной за таке не садять.

— Да-а? А жаль. Коли садили — тоді порядок був. А тепер… Навіть органи у нас уже не ті… І гулаги в Сибіряці завдяки цій… нєзалєжності здуру втратили. А які гулаги були! Всю планету пройди — кращих не знайдеш!