— Хоч з великою долею умовності,— прокричав з темряви Держикрай,— але в цій гонитві ми моделюємо ціле людство!

Він, здавалося, вже прихитрився поставити машину на задні колеса, вона вже от-от мала здійнятися в повітря, летіти в космос і в безвість. Коли це мала бути модель світу, то мені б хотілося гукнути: «Затримайте цей світ, я хочу висісти!»

У мені говорив не боягуз, не обережність протестувала проти такого безумства — то подавав голос здоровий глузд, якому я вірив досі й хотів би вірити й надалі, не піддаючись приступам шаленства, як Держикрай. Мене дивувало, чому мовчать наші жінки. Зізі сиділа попереду поряд з Держикраєм, я тільки здогадувався, що то вона там сидить. Але хіба ж то справді була Зізі? Принишкле, підкорене волею Держикрая створіння — моя вічно розвихорена, непокірлива сестричка? Не може бути!

А Валерія? Вона сиділа коло мене, я ждав, що злякано тулитиметься мені до плеча, шукатиме захисту й підтримки (бо я ж усе-таки мужчина, чорти його бери!), скрикуватиме в темряві, хапатиметься за мою руку, кричатиме, щоб зупинили машину, що вона відмовляється їхати далі. Де там! Вона сиділа, відкинувшись на спинку сидіння, я міг би заприсягтися, що вона заплющила очі, але заплющила не від страху, а від насолоди, мені здавалося, що бачу в неї на устах усміх, і той усміх викликаний теж насолодою, задоволенням від швидкості, від несамовитої гонитви посеред мокрих полів, під темними хмарами і далекими зорями.

Тоді я на знак протесту проти безглуздої швидкості, з якою ми кудись летіли, розпочав обережно-повільну мандрівку в пошуках руки моєї сусідки. Я пройшовся пальцями по тій частині сидіння, що була між нами з Валерією, не знайшов там її долоні, тоді вирядив свою руку в непевну темряву і довго й уперто просувався туди, де вичував руку Валерії. Я був такий несміливий у своєму пошукові, що, мабуть, так і не досягнув би свого, аби машину не занесло на одному з численних віражів і нас не зсунуло докупи. Тут наші руки зустрілися самі, під дією сил зовнішніх, вийшло так, ніби свої бажання я тепер мав нагоду приховати, але й знехтувати випадком було б гріх, тому я міцно вхопив Валерію за руку, стиснув її, і дівчина відповіла мені потиском чи то порозуміння, чи взаємності, чи просто солідарності, яка мала неодмінно існувати серед екіпажу чортячої машини, що нахабно загарбала не тільки наші тіла, а й наші душі.

Коли б я відзначався хоч трохи більшою розчуленістю, то, мабуть, поцілував би руку Валерії, але несвідомий страх утримав мене від такого кроку, наслідки якого важко було передбачити. Поза тим треба взяти до уваги, що машину щомиті жбурляло в усі боки з такою силою, що невідомо, чи зміг би я поцілити руку Валерії.

Та й самого потиску рук мені було досить, задля цього варто було отак промчати сотню кілометрів у задощеній темряві, заради цього можна було рискувати, вести смертельну гру з долею, з випадком, з невідомістю. Легенький стиск пальців і відповідь на нього! Найпрекрасніший шифр у людському спілкуванні.

Не треба ніколи святкувати перемогу передчасно. Ліпше хлипати, вдавати нещасного, розмазувати по обличчю сльози й грязюку, аніж злетіти на одну-єдину мить в рожевій хмарині уявного щастя, а потім боляче вдаритися об тверду землю розчарування.

Той потиск рук у темряві не означав нічого. Бо коли ми підвезли Валерію до будинку, адресу якого вона сказала Держикраєві, і я хотів був провести дівчину, вона безцеремонно попхнула на мене дверцята машини і досить твердо сказала:

— Доберусь сама. Дякую за прогулянку!

Та я на досвіді Клементини вже знав, як дівчата помиляються адресою, помилилася адресою також Валерія. Тобто не на того напала. Я все ж таки виліз із машини слідом за Валерією, притримав її за руку, спитав, намагаючись погамувати в собі змішану групу хижаків, яка дерлася назовні з потужністю в сто левиних сил:

— А де я вас знайду?

— Навіщо?

— Ну, хоча б для того, щоб провести до Палацу культури ще на одну прем'єру?

— Можете прийти туди в неділю. Водити мене не треба. Я не сліпа.

— Домовились,— Сказав я.— Дотримуймося в усьому принципу добровільності. Таким чином ми з вами ввіллємось в лави людей доброї волі. Мир — дружба! Доброї ночі!

Вона не встигла мені відповісти, бо я вскочив у машину, а Держикрай рвонув з місця, адже треба було нам ще спати, щоб уранці бути в цеху, де кінчалися всі розваги, шаленства й захоплення і панувало тільки одне: велика, або, як сказав би Держикрай, прекрасна робота!

Закутий у костюм, сконструйований мені колись Іром Леоновичем, я витанцьовував перед Палацом культури, маючи в кожній руці по квитку, і думав про доцільність постанов, які б регулювали не саме тільки господарче й політичне життя, а й питання любові. Тоді б такий громадянин, як Митько Череда, не ставав посміховиськом, не вистрибував би отут на сходах і не вигадував би розкішних брехень, щоб виправдати своє стовбичення перед дверима, а діждався б відповідної постанови, в якій було б записано, що віднині дівчина Валерія повинна любити хлопця Митька, який досягнув віку найінтенсивнішого розвитку м'язів і голосових зв'язок і що рішення це не підлягає ніяким обговоренням і апеляціям.

Але написати таку постанову щодо Валерії — це однаково, що зупинити обертання Землі. Катастрофічність наслідків передбачити неможливо. Як неможливо передбачити, що готує тобі ця химерна дівчина, якого вибрику ти від неї діждешся сьогодні, коли діждешся її тут взагалі.

У мене виявилося страшенно багато знайомих, просто неприпустимо багато. І кожен вважав за свій обов'язок зупинитися й починати розпитування, чого тут стою, кого жду, словом, кожен всіляко намагався обмежити мою особисту свободу. А я не мав сили для протестів, я усміхався чемно й стримано і брехав натхненно, ніби жду цілу свою родину, може, навіть Віолончеліста, славетного нашого зятя жду, бо й він приїхав, щоб подивитися Держикраїв спектакль, а заодно підписати з нашим заводом договір про творчу співдружність: адже Віолончеліст за своїм державним значенням міг дорівнятися цілому заводові, тому нічого смішного немає в договорі між ним, окремою особою, і цілим заводом — багатотисячним колективом робітництва. Щоб показати свою радісну піднесеність, я мугикав щось із пісні робітничої молоді: «Небо над нами сія, квітне Вітчизна моя». На жаль, не пам'ятаю, чиї слова, не пам'ятаю також композитора, але гадаю, що вони на мене за це не образяться. Адже я ждав Валерію, а коли ждеш таку дівчину, то пам'ять відбиває намертво, мозок наповнюється цілими покладами вапна, вже в тебе й не голова, а суцільний вапняковий кар'єр.