Знову подумав: «Треба таки навідати їх якось». Але кінчивши вбиратись, погасив світло й вийшов.

На крайньому бульварі його обпали повії. Він відповідав їм, вириваючи руки: «Дайте спокій мені!» — так зневажливо й гнівно, мов його ображено. За кого вони мають його? Ці шлюхи зовсім у людях не розбираються! В чорному фракові, йдучи обідати до багатющих, відомих і важливих людей, він почував себе новою особою, немов зразу став іншою, світською, великопанською людиною.

Він певно ввійшов до передпокою, освітленого високими бронзовими ставниками, й незмушено віддав свого ціпка та пальто двом лакеям, що до нього підійшли.

Всі зали були освітлені. Пані Вальтер приймала у другій, найбільшій. Вона зустріла його з чарівною усмішкою й познайомила з двома чоловіками, що прийшли перед ним, депутатами Фірменом та Лярошем-Матьє, неписаними редакторами «Французького життя». Зокрема, Лярош-Матьє мав силу над газетою завдяки великому впливові в палаті. Ніхто не сумнівався, що він вийде колись у міністри.

Потім прийшло подружжя Форестьє, вона в рожевому, чарівна. Дюруа здивувався, що вона так близько знається з народними представниками. З Лярошем-Матьє вона хвилин з п’ять тихенько розмовляла біля коминка. Шарль зовсім, здавалось, підупав. Дуже схуд за місяць, кашляв раз у раз та приказував:

— Конче мушу кінець зими прожити на півдні.

Норбер де Варен та Жак Ріваль прийшли вкупі. Потім розчинились двері кімнат, і ввійшов пан Вальтер з двома дорослими дочками віком від шістнадцяти до вісімнадцяти років — з них одна бридка, друга гарненька.

Дюруа знав, що в патрона є діти, але щиро здивувався. Він ніколи не думав про директорових дочок, як не думають про далекі краї, яких ніколи не побачиш. До того ж уявляв їх малими, а побачив дорослими дівчатами. Навіть схвилювався трохи, мов перед очима його сталася раптова зміна.

Вони одна по одній подали йому руки, коли їх знайомили, й сіли коло столика, певно, для них і призначеного, та й почали перебирати коточки шовку в кошикові.

Чекали ще когось, і всі мовчали від тієї ніяковості, що буває перед обідом між людьми, які сходяться після різної праці в різному настрої.

Дюруа знічев’я глянув на стіну, а пан Вальтер мовив йому здалеку, видимо бажаючи похвалитись своїм добром:

— Ви моїкартини дивитесь? — На «мої» він натиснув. — Ось зараз покажу вам.

Він узяв лампу, щоб можна було краще роздивитись.

— Тут краєвиди, — сказав він.

Серед стіни висіло велике полотно Гійєме * — нормандський берег під грозовим небом. Під ним — ліс Арпіньї * та алжирська рівнина, робота Гійоме *, з верблюдом на обрії, великим верблюдом на високих ногах, що нагадував чудернацького пам’ятника.

Пан Вальтер перейшов до сусідньої стіни й промовив поважним тоном церемоніймейстера:

— Визначне малярство.

Тут було четверо полотен: «Одвідини шпиталю» Жервекса *, «Жниця» Бастьєна-Лепажа *, «Вдова» Бугро * та «Страта» Жана-Поля Лоранса *. На ній змальовано вандейського священика, що його під церквою розстрілював загін «синіх» *.

Посмішка промайнула на поважному обличчі патрона, коли він показував дальшу стіну:

— Тут фантазисти.

Найперше впадала в очі невеличка картина Жана Беро *, що звалась «Угорі й унизу». Гарненька парижанка сходить драбинкою на трамвай під час руху. Голова її вже з’явилась над рівнем імперіалу, і добродії, що сидять у ньому на лавах, з жадібним задоволенням бачать молоде обличчя своєї майбутньої сусідки, а чоловіки, що внизу стоять, споглядають на її ноги з виразом прикрості й жадання.

Пан Вальтер підніс лампу й приказував, масно посміхаючись:

— Га? Втішно? Правда, втішно?

Потім показав «Рятування потоплениці» Ламбера *.

На прибраному по обіді столі сидить кошеня й здивовано та вражено дивиться, як муха топиться в шклянці з водою. І лапку піднесло, ось-ось комашинку раптом підхопить. Та ще не зважилось. Вагається. Що ж зробить?

Потім патрон показав «Лекцію» Детая *: солдат у казармі вчить пуделя бити в барабан.

— Оце дотепно! — мовив Вальтер.

Дюруа похвально й захоплено сміявся:

— Чудово, чудово, чуд…

І враз спинився, бо почув позаду голос пані де Марель, що допіру ввійшла.

Патрон далі освітлював та з’ясовував картини.

Тепер він показував акварель Моріса Лелуара * «Перешкода». Посеред вулиці зчинили бійку двоє легінів, двоє геркулесів, і через них зупинилися криті ноші. А з вікон ношів висунулось чарівне обличчя жінки, вона дивиться… дивиться… без нетерплячки, без страху, з якимсь захопленням навіть на змагання цього бидла.