Шрифт:
Вона схопила його за чорну сутану, щоб не пішов; а він стурбовано озирався, чи якесь лихе святенницьке око не бачить, що жінка до ніг йому впала.
Зрозумівши нарешті, що йому не спекатись її, він сказав:
— Підведіться, ключ від сповідальні якраз при мені.
Покопавшись у кишені, він видобув пук ключів, вибрав один і швидко пішов до сповідалень, схожих на іграшкові дерев’яні домки — до цих скриньок на гріхи, скриньок, куди вірні скидають сміття душі.
Він увійшов у середні двері й зачинив їх за собою, а пані Вальтер кинулась поруч у вузьку клітку й палко пробурмотіла у жагучому пориві надії:
— Благословіть мене, отче, я згрішила.
Дю Руа, обійшовши крилас, звернув у лівий притвор. Дійшов до середини й перестрінувся з гладким лисим добродієм, — той усе собі спокійненько походжав.
«Що цей дивак тут робить?» — подумав він.
Добродій теж стишив ходу й дивився на Жоржа з видимим бажанням заговорити. Коли наблизився, вклонився й мовив дуже ввічливо:
— Вибачте, пане, що турбую вас, але чи не можете ви сказати, коли цю церкву збудовано?
Дю Руа відповів:
— Їй-богу, не знаю гаразд, думаю, що років двадцять — двадцять п’ять. Та я тут уперше.
— Я теж. Ніколи її не бачив.
Тоді журналіст зацікавлено спитав:
— Здається, ви дуже пильно її оглядаєте. Вивчаєте її в усіх подробицях.
Той покірливо відповів:
— Я не оглядаю її, пане, я чекаю свою дружину, вона призначила мені тут побачення, а сама спізнюється.
Помовчавши хвилину, він додав:
— Бісова спека надворі.
Дю Руа роздивлявся на нього; у добродія, на його думку, було гарне обличчя, і раптом йому здалось, що він схожий на Форестьє.
— Ви з провінції? — спитав він.
— Так. Із Рена. А ви, пане, ради цікавості сюди прийшли?
— Ні. Я чекаю одну пані.
Журналіст уклонився й відійшов посміхаючись.
Коло головного входу він знову побачив злидарку, що все стояла навколішках та молилась. Подумав: «Чорт, та й уперто ж вона молиться». Він уже не зворушився й не жалів її.
Пройшов повз неї і тихо звернув у правий притвор, щоб зустрітися з пані Вальтер.
Він здалека позирав на місце, де покинув її, і здивувався, коли не побачив. Подумав, що помилився колоною, пройшов до кінця і знову вернувся. Так, вона пішла! Здивовано й обурено спинився. Потім уявив собі, що вона шукає його, і знову обійшов церкву. Не знайшовши її, вернувся й сів на стільця, де її покинув, сподіваючись, що вона прийде. І почав чекати.
Незабаром він звернув увагу на якийсь шепіт. У цьому закуткові нікого не видно було. Де ж це шепотіло? Він підвівся й постеріг у сусідній каплиці двері до сповідальні. З-під одних дверей вистромився на тахлі кінчик сукні. Він підійшов, щоб глянути на ту жінку. Пізнав її. Вона сповідалась!
Йому скажено схотілось узяти її за плечі й витягти з тієї клітки. Потім подумав: «Дарма, сьогодні черга священика, а завтра моя». І сів спокійно проти покинутих дверцят, чекаючи свого часу й посміхаючись з цієї пригоди.
Чекав він довго. Нарешті пані Вальтер підвелась, обернулась, побачила його й підійшла до нього. Обличчя в неї було холодне й суворе.
— Пане, — сказала вона, — прошу вас не проводити мене, не йти за мною й не приходити більше до мене самому. Вас не приймуть. Прощайте.
І гордовито пішла.
Він не затримував її, бо мав принцип — ніколи не силувати подій. А коли священик, трохи стурбований, теж вийшов із закапелка, він підступив до нього, глянув йому у вічі і пробурмотів йому під ніс:
— Якби ви не в цій спідниці були, яку пару лящів одважив би я вам у мерзотну пику!
Потім повернувся й, посвистуючи, вийшов із церкви.
Гладкий добродій стояв на порозі, вже надівши капелюха, заклавши за спину руки, стомлений від чекання, і дивився на широкий майдан та вулиці, що на ньому сходились.
Вони вклонились одне одному.
Журналіст не мав чого робити і пішов до редакції. По заклопотаних обличчях кур’єрів побачив, що сталося щось незвичайне, і зразу ж подався до директора в кабінет.
Пан Вальтер стоячи уривчастими фразами нервово диктував статтю і в проміжках між двома абзацами давав доручення репортерам, що товпились коло нього, робив вказівки Буаренарові й розліплював листи.
Коли Дю Руа ввійшов, патрон радісно скрикнув:
— Ах, як добре, от і Любий друг!