Пан Лярош-Матьє промовляв доти, доки не принесли кави, потім побачив, що вже пізно, подзвонив, щоб йому подали екіпаж, і сказав, прощаючись із журналістом:

— Зрозуміло, друже мій?

— Чудово, мій любий міністре, покладайтесь на мене.

І Дю Руа повагом пішов до редакції писати статтю, бо до четвертої години йому не було чого робити. О четвертій годині він мав зустрітись на Константинопольській з пані де Марель, котра приходила до нього туди двічі на тиждень: у понеділок та п’ятницю.

Але в редакції йому подали телеграму; була вона від пані Вальтер, що писала:

Він вилаявся:

— От іще причепа, чорти б її забрали!

Його опанував лихий настрій, і він зразу ж пішов, бо від дратування не міг працювати.

Вже півтора місяця силкувався він урвати з нею, але не міг остудити її палкого кохання.

Після падіння її напала страшна гризота, і три побачення вряд вона мучила свого коханця докорами та прокляттями. Ці сцени йому обридли, та й переситився вже він цією перезрілою героїнею мелодрами, отже, просто від неї відійшов, сподіваючись отак закінчити всю пригоду. Отоді вона безумно за нього вчепилась, пірнула в любов так, як у воду з каменем на шиї пірнають. Він знову піддався — з кволості, з ласки, з вибачливості, і вона взяла його в лещата божевільної, виснажливої жаги, почала мучити своїм коханням.

Вона хотіла бачити його щодня, викликала раз у раз телеграмами, щоб на хвилинку зустрітись із ним десь на розі вулиці, в магазині, в міському садку.

І казала тоді, завжди тими самими словами, що божествить його, що він її кумир, та йшла від нього, присягаючись, що «дуже щаслива була його побачити».

Вона виявилася зовсім іншою, ніж він думав, пробувала спокусити його дитячими ніжностями, любовними пустощами, смішними в її літа. Досі вона була сувора, чеснотлива, незаймана серцем, замкнена для будь-якого чуття, незнайома із сласністю, і все враз спалахнуло в розважливої жінки, якої сорокаріччя нагадувало бліду осінь після холодного літа, все обернулось у якусь зів’ялу весну з недорослими квіточками, з недозрілими бруньками, в якийсь дивний вибух дівчачої любові, запізнілої, палкої і наївної любові, з несподіваних поривів створеної, з шістнадцятилітніх викриків, із забарних пестощів та довчасно застарілої ніжності. Писала йому на день десяток листів, дурних, божевільних листів, чудернацьким поетичним і смішним викладом, прикрашала їх розводами, як індійські письмена, пересипала їх назвами тварин та рослин.

Коли вони лишались на самоті, вона цілувала його з важкою маніжністю гладкої дівчинки, з кумедними гримасами та стрибками, що від них хитались під корсажем її огрядні груди. Найгидше було йому, коли вона називала його «моя мишко», «мій песик», «мій котику», «моє золотко», «мій орле», «мій скарбе», коли віддаючись йому, раз у раз грала комедію дитячої чесноти з боязкими рухами, що здавались їй милими, та вихватками розпусної інститутки.

Вона питала: «Чий це ротик?» І якщо він зразу ж не відповідав: «Мій», то чіплялась до нього, аж поки він бліднув від дратування.

Як вона не розуміє, дивувався він, що в любові потрібна надзвичайна тактовність, умілість, обережність та міра, що, віддавшись йому, вона, літня, світська жінка й мати, мусила б поводитись поважно, суворо, свої пориви трохи стримувати, може, й плакати, — тільки слізьми Дідони, а не Джульєтти *. Раз у раз вона казала йому:

— Як я люблю тебе, мій маленький! Скажи, й ти мене так любиш, мій хлопчику?

Тільки він чув це, так і хотілось йому назвати її: «Моя старенька».

Вона казала йому:

— Яке божевілля, що я піддалась тобі! Але я не жалкую. Так гарно любити!

Усе дратувало Жоржа в її устах. Вона шепотіла: «Так гарно любити!», мов інженю на сцені.

До того ж вона обурювала його невправністю своїх пестощів. Зайнявшись зненацька чуттєвістю від поцілунку цього красеня, що так глибоко розворушив її кров, вона вкладала в свої обійми невмілий запал та серйозне старання, що смішило Дю Руа й нагадувала йому про старих, котрі силкуються навчитися письма.

І тоді, коли б мала здушити його в обіймах, палко дивлячись на нього тими глибокими й страшними очима, що є в декого з літніх жінок, величних у своїй останній любові, коли б мала кусати його мовчазним, тремтячим ротом, пригорнувшись до нього пухким та гарячим тілом, стомленим, але невситимим, — вона термосилась, як дівчинка, й сюсюкала, щоб бути любенькою:

— Так я кохаю тебе, мій маленький. Так я кохаю. Потіш же свою жіночку.

Тоді йому божевільно хотілось вилаятись, узяти капелюха й вийти, грюкнувши дверима.