– Піхота?

– Зв'язківець.

– І то непогано, – схвалив Толкунов і безцеремонно сказав дідові, який з цікавістю прислухався до.розмови:

– Іди. вже, старий, бо скоро труну виноситимуть.

Дід обережно заховав подаровану цигарку під стрічку капелюха, йти йому явно не хотілося, підвівся, крекчучи, й почимчикував озираючись. Голова статечно сів на його місце, дістав кисет, Бобрьонок запропонував йому цигарку, але Гавришків відмовився, пояснивши, що вже звик до міцної махорки й все інше не смакує. Напрочуд спритно скрутив із заготовленого раніше газетного папірця товсту цигарку й задимів, пильно позираючи з-під густих брів на офіцерів.

Бобрьонок показав йому посвідчення, старшина вивчив його уважно, але, дізнавшись, з ким має справу, не розхвилювався чи збентежився, як часто бувало з іншими, а запитав по-діловому:

– Чим можу служити?

– Ви місцевий? – уточнив Толкупов.

– Ні.

– Зі Сходу?

– Із сусіднього села.

Видно, відповідь дещо розчарувала Толкунова, куточки губів у нього опустилися, і обличчя набрало ще похмурішого виразу. Певно, Гавришків одразу збагнув, що саме ие сподобалося капітанові, бо додав:

– Я на війні з червня сорок першого, товаришу капітане, маю два поранення і чотири ордени.

– Чому ж цей маскарад? – кивнув Толкунов на вишиванку. – Гімнастерку міг би носити й бойові нагороди.

– Щоб усі в селі знали, який герой?

– А що в цьому поганого?

– І так знають, – пояснив голова. – Але ж тут навколо бачите, які ліси! І в людей з орденами стріляють з-за кущів.

– Злякався? Старшина набурмосився.

– Прошу вас, в якій справі? – запитав суворо. Бобрьонок спробував хоч трохи згладити різкість Толкунова і почав делікатно:

– Каштан мав на увазі…

– Знаю, що він мав на увазі, – перебив його сердито Гавришків. – Але ж шановний капітан сидить у штабі й тільки іноді вибирається з- за письмового столу, а тут стріляють, зокрема у сільрадівські вікна, й без цього, – витягнув з кишені гранату, – та без автомата до лісу й не потикайся.

Звичайно, він не знав, як Толкуиов пробиває консервну бляшанку й що на рахунку в нього мало не три десятки диверсантів, однак Бобрьонок не мав права нічого пояснювати старшині й тільки поцікавився:

– Бандерівці приходили в село?

– Ще ні, але в Кодрах були позавчора, – махнув куксою на ліс. – За п'ять-шість кілометрів. Та береженого й бог береже.

– І як ви, – кивнув Бобрьонок на відтяту руку, – з автоматом?..

– Призвичаївся. Людина, якщо дуже потрібно, до всього призвичаїться.

– Сторонніх у селі нема? – суворо запитав Толкунов, вирішивши, певно, покласти край пустопорожній балаканині.

– Здається, нема.

– Чому – здається?

– Село велике, за всім не вгледиш.

– Мусиш.

– Та мушу, – раптом легко погодився Гавришків, – але ж не завжди виходить.

– Треба попитати людей, – попросив Бобрьонок, – може, хтось сьогодні вранці бачив людину, що накульгує. Чи кількох чоловіків. Можливо, військових.

Гавришків не став уточнювати, кого саме має на увазі майор, і це сподобалося Бобрьонкові: хоча, зрештою, лю- дина військова й має знати що до чого – чим менше ставиш запитань, тим краще.

Голова докурив цигарку аж до пучок, вони були в нього й так жовті, припалені, недбало кинув недопалок і мовив якось знехотя:

– Чув я, Настька казала…

– Що? – не стримався Бобрьонок. – Яка Настька? Голова пояснив:

– Є в нас така гергепа, вибехкалася на сажень, ніхто заміж не взяв, то злоститься. На жінок особливо, і чув я сьогодні: паплюжила Параску Ковтюхову. На світанку бачила, як та до закинутого хліва бігала. Настька, звичайно, за нею, причаїлася в байраці, півгодини, каже, лежала, змокла вся і вихолодилася, та недаремно: бачила, як із хліва до лісу чоловік пішов. Певно, Парасчин коханець, а може, й бандера. Хоча, це не виключає одне одного.

– Не казала – накульгував? – нетерпляче запитав Толкунов.

– Ні, не казала.

– А як би цю Настю побачити? – поцікавився Бобрьонок.

– На цвинтарі. Могилу копає, більш нікому, чоловіків У селі нема, – пояснив Гавришків, немов пробачався. – Старі й діти лишилися та інваліди. Й поховати по-справжньому нема кому… – Він не встиг договорити, як двері хати розчинилися, почали виносити труну, й Гавришків поспішив туди.

Першим ішов піп – розмахував кадилом і бурмотів щось, баби хрестилися і кланялися, за ними несли труну: попереду підставили плечі Гавришків і кульгавий Степан, далі – жінки, вони були значно нижчі на зріст, і труна якось неприродно задиралася вгору, Бобрьонкові чомусь здалося, що покійниця хоче вислизнути з неї. Та все ж труну благополучно вмостили на фіру, поклали поруч віко, й траурна процесія рушила вузькою вулицею вниз до річечки, за якою на крутому березі стояла старенька дерев'яна церква із цвинтарем.