Тепер він дер на ній спідницю, щось бурмотів, вона як могла допомагала йому стягти її з себе і вже злилася на його дурну грубість.

— Курте, Курте, — вищала вона, але гауптштурмфюрер нічого не чув. Та ось незмінна посмішка дужче засвітилася на її лиці. У неї було лагідне, ласкаве, жадібне тіло, і Люція відчула себе на мить господинею грізного гауптштурмфюрера.

Одночасно з вивченням записних книжок убитої Людмили Гальчинської Співак і Андрійко допитували її племінниць. Бо й справді, хто краще за них знає спосіб життя тітки, коло її знайомих, інтереси?

При першій розмові радник юстиції і капітан вирішили допитати жінок окремо. Співак узяв на себе Оксану Гальчинську, яка з першого погляду здалася йому особою твердого характеру, гонористою, певною у собі: Капітанові дісталася невисока, тиха, кругловида Олександра Хоменкова з фарбованою хімічною зачіскою, що пишною кроною увінчувала її голову.

Зараз вона тихо сиділа перед Андрійком в його невеличкому кабінеті, настрахана не так допитом, як червоно-білим рубцем через усю щоку капітана, заробленим ним іще в дитинстві і який не раз допомагав справі, представляючи співбесідникові сищика жорстокою, безжальною людиною. Відповідаючи на запитання, жінка не зводила очей з того жахливого шраму, і Андрійко розумів, що розмова не буде для нього тяжкою.

— Розкажіть все, що знаєте про вашу тітку, — попросив капітан.

Олександра Іванівна розповідала хаотично, перестрибуючи з одного на друге, несподівано щось згадуючи і повертаючись назад. Вона не ахкала і не охкала, про смерть тітки згадувала спокійно, мовби розуміючи, що не вічно живе людина, а її тітка по матері Людмила Гальчинська була вже підстаркувата, і — що вдієш! — така доля людська: народитися і — померти… Мати Олександри, Таїсія Гальчинська-Хоменкова, померла набагато молодшою, ледве досягнувши пенсійного віку.

Капітан поки що не сказав, що Людмила Гальчинська не просто померла раптово, а була убита, і у Олександри Іванівни з її повного, округлого лиця не зникав вираз невисловленого здивування, чого це її викликали до міліції і так докладно розпитують про померлу тітку. Проте крізь тінь здивування пробивався у глибоко посаджених очах жінки якийсь острах. Це зацікавило капітана. Чого боїться ця Хоменкова — адже поки що не знає, що розслідується убивство.

Розмова точилася мляво. Андрійко ретельно записував у протокол усі відомості про генеалогічне дерево Людмили Гальчинської, про усіх живих її близьких і далеких родичів, про знайомих, що їх знала або чула про них Хоменкова. Їх виявилося дуже багато: самих тільки родичів у Києві та по всій країні кілька десятків, а знайомих — сотні, серед яких Олександра Іванівна назвала і відомих акторів, режисера з студії художніх фільмів, композитора і людей, знаних тільки по імені, — якісь Андрії, Богдани, Семени, Юрки…

Капітан, слухаючи Хоменкову, внутрішньо жахався, скільки чекало на них роботи, скільки пошуків, розмов, зустрічей із названими та й іще не названими людьми, поки вони із Співаком вийдуть-таки на вбивцю.

Він звернув увагу, що серед знайомих Людмили Гальчинської Оксана Іванівна не назвала жодної жінки.

— Вона що, дружила лише з чоловіками?

— Здається, була у неї і подруга, — сказала Хоменкова. — Але я її бачила лише один раз, навіть імені не пам'ятаю. Чи то Галя, чи, може, Ганна… Не скажу.

Допитуючи Олександру Хоменкову, капітан Андрійко відчував, що йому щось заважає. Нарешті збагнув: каштанова зачіска цієї жінки. Київські перукарі за допомогою усякої хімії навчилися робити своїх клієнток схожими одна на одну, мов близнята. Ті самі фарби, стандартні смаки перукарів, які виховували схожі смаки у своїх клієнток. Іра — дружина капітана — лежала у лікарні, готуючись до операції на шлунку, і природно, що серце капітана час від часу від самої думки про дружину тривожно стискалося. Андрійкова Іра прикрашала свою голову такими самими пишними рудими кучерями, і, коли Хоменкова нахиляла голову, обдумуючи відповіді і виставляючи перед очі капітана усе своє руде полум'я, йому мимоволі уявлялася лікарняна палата, ліжко, на якому під білим простирадлом, освітлюючи усю палату рудим вогнем, поблідла і злякана, лежить його Іра. «Начепила б шапку, — буркотливо думав він про допитувану. — Адже жінкам дозволяється у приміщенні не знімати головного убору. На біса вона скинула!»

— Ваша тітка мала якісь заощадження? — тим часом питав капітан.

— Так. Мала. Можна сказати, була багатенькою.

— Добре заробляла замолоду? Чи спадщина?

— Не знаю, — відповіла жінка.

— Як так? І не здогадуєтесь?

— Не цікавилася. Не люблю рахувати у чужій кишені.

— Ну, не зовсім у чужій… Заміжньою ваша тітка, здається, не була, дітей не народила… Скажіть, крім вас і вашої двоюрідної сестри, хто міг би претендувати на спадщину?

— Не знаю. Але навряд чи хтось іще. Ми із Оксаною найближчі. Крім того, вона писала заповіти.

— На вас?

— По-різному.

— Тобто як?

— Вона їх часто переписувала. То на Оксану, то на мене.

— Чому?

— А який гедзь її штрикне… Образиться, бувало, на когось із нас і каже: «Ти мене не любиш, помру — нічого не одержиш. Усе буде не тобі».

— Ви її доглядали?

— Великого догляду вона не вимагала. Цілком могла себе обслужити. До неї ходили масажисти, щоранку робили їй масаж, вона дуже любила своє тіло, страшенно не хотіла товстіти, але роки робили своє, і до того ж їла вона багато, любила делікатеси, вино.