Вперше вони побачили одне одного на відправі у Благовіщенській церкві. Тільки схрестили погляди, але й цього було досить. Він — ставний чорнявий юнкер, у якого вже пробивалися вуса, з відмінним військовим вишколом і гордовитим горбкуватим носом, з чорними вогнистими очима — юний грузинський князь Антон Адамадзе, і — вона білява гімназистонька, дочка місцевого багатія банкіра Апостолова, яку, мов цербер, охороняла гувернантка.

Вони незабаром познайомилися і стали таємно зустрічатися. Поцілунки у тінистих алеях, зустрічі за допомогою гувернантки Єфросинії Іванівни… І ось він нарешті у величному будинку банку, де голова правління Павло Амвросійович Апостолов жив із сім'єю.

Цей будинок був наглухо зачинений для усіх, крім поважних людей — клієнтів банку. Закоханий юнкер проходив повз нього, мов повз святиню. Але не з поваги і священного трепету перед золотим телям, інший скарб ховали муровані стіни від молодого князя — його Клавуню.

Зрештою, Клава добилася, що батьки запросили Антона Адамадзе на обід.

Для закоханого юнкера, який іще тільки чекав офіцерського чину, це був не обід, а пишна урочистість. Адамадзе пригадує цю подію як щось таке сліпуче, осяйне, в якому не було місця для банального споживання їжі. Він тільки пам'ятав високі стелі, важкі гардини, кришталевий блиск посуду під велетенською люстрою, безліч позолоченого срібла на столі, масивну постать самого Апостолова, який розпитував юнкера, чи справді він князь і де у його батьків маєтність, і рожеву хмарку посеред усієї цієї пишноти — свою Клаву.

Революція, біла армія, офіцерські погони на плечах, бої, відступ, наступ і знову відступ, за яким уже Крим — море, прірва, останній рубіж врангелівської армії.

Несповідимі шляхи господні. Через багато років він зустрів у канадському місті Вінніпезі земляка з Харківщини Андрія Гущака. Той мав крамницю і найняв Адамадзе возити товар. Незабаром хазяїна спіткала біда: разом із дружиною потрапив у автомобільну аварію. Коли Гущак опинився у лікарні і прогорів із своєю комерцією, Адамадзе не відхрестився від нього. Відвідував його у лікарні, піклувався і після того, як Гущак одужав, допоміг колишньому господареві відкрити нову крамничку на невеличку спадщину, що дісталася тому від загиблої дружини. Так двоє самітників заприятелювали.

Одного разу у гарному настрої Гущак повідав Адамадзе про свою мрію. Він розповів, як далеко за океаном, на Харківщині, гуляв по селах із своїм загоном і вивіз із столиці та закопав великі цінності місцевого банку, щоб не конфіскували більшовики. Забрати їх перед втечею з України він не встиг, і вони й досі лежать там. А місце це знає тільки він. Здійснивши разом з банкіром Апостоловим цю операцію, сам навів чекістів на свій загін, який гуляв на хуторі. Ті порубали козаків до ноги. Що сталося після з Апостоловим, невідомо, але ще коли закопували його добро у землю, банкір уже був не при собі. Тепер Гущак подумував: а що, як згодом, коли за строком давності буде прощений, та й податися на батьківщину за тим скарбом? Адже вони з Апостоловим зробили дві схованки: як не одну, то другу знайде. Зрештою, поверне скарб совєтам за повну амністію, але й собі трохи залишить.

Антонові Адамадзе багато не треба було, щоб усе згадати: і свою юнкерську юність у Харкові, і Клаву, і свої надії, зруйновані нестримною бурею громадянської війки. Він не признався приятелеві, що знав Апостолова, женихався до його доньки, що вважає себе й досі її нареченим, і тому законним спадкоємцем, якщо нікого з Апостолових не залишилося в живих. Зачепило, що Гущак бере собі право претендувати на його, Антона Адамадзе, спадщину!

Склавши свій план повернення на Україну, колишній князь тривалий час усіляко підкреслював дружні почуття до Гущака, свою щирість, намагаючись слушної хвилини випитати у приятеля назву хутора, біля якого у ярку закопане коштовне каміння і золото. Проте Гущак, навіть сп'янівши, не вимовляв тієї заповітної назви.

Зараз, лежачи на тапчані, угрівшись під шинеллю, Адамадзе згадував, як безрезультатно добивався від приятеля, де закопано скарби банка Апостолова, і міркував, наскільки це ускладнило його плани.

«Андрію, а де ти заховав алмази банкіра?» — ніби між іншим запитував він сп'янілого Гущака.

«Ет!..»— відповідав на те приятель, ледве повертаючи язика.

«А все ж цікаво. Де ти примудрився сховати?» — не вгавав підпоручик.

«Ет!» — змахував рукою кудись убік Гущак, ніби відганяв від себе примару.

«То, певно, ти збрехав, придумав собі пригоду», — хитрував Адамадзе.

«Ет!..»

«Якщо й було, то давно пропало, — знущався князь. — Більшовики давно викопали».

При цих словах Гущак ніби тверезішав, розплющував широко одне око, але по паузі знову змахував рукою і хилив до столу голову:

«Ет!..»

«Базікало ти, та й годі! — не витримував Адамадзе і полишав спроби щось більше вивідати, ніж колись розповів приятель. А Гущак іще довго, уже без запитань Адамадзе, час від часу підіймав на приятеля хитрий погляд і повторював:

«Ет!.. — І знову: — Ет!..»

Так повторювалося не раз і за домашнім столом, і за окремим столиком у якій-небудь канадській корчмі, стилізованій під козацький курінь.

Минав час, на світі почало розгорятися полум'я другої світової війни. Коли Адамадзе зрозумів, що рано чи пізно Гітлер кинеться на Росію, він, продавши свій грузовичок, несподівано для Гущака зник із Канади. Незабаром опинився у окупованій Франції і зголосився до німецької влади… Йому повірили, і спадковий князь Антон Адамадзе після того, як гітлерівська армія вдерлася на Україну, став командиром взводу німецької залізничної варти…