"I слухова, ще й слухова галюцинацiя!
– подумав Петро.- Що це зi мною дiється? Але ж я вiдчув його плече..."

– Ану, вилазь!
– гукнув несамовито.

– А ти хто такий?
– з притиском спитав той.
– Може, познайомимось?
– I вiн простяг руку. Петро махнув своєю, сподiваючись, що не наткнеться нi на що, але той пiймав його долоню i стиснув так, що в Петра аж пальцi хруснули. Нi, це не галюцинацiя... "Двiйник!" - спалахнула думка, але дивитись на нього було моторошно.

– Ха-ха-ха!
– дурнувато засмiявся двiйник, показуючи його зуби.
– Так хто ж ти такий?
– уп'явся в Петра очима, враз припинивши смiх.

– Я - Петро Яворович.

– Ти - Яворович?
– щиро здивувався двiйник.
– Перестань виглуплюватись. Яворович - це я!

"Вiн, певне, ще не дивився в дзеркало i не уявляє своєї зовнiшностi, чомусь подумав Петро.
– Зараз покажу".

– Отам, у нагруднiй кишенi комбiнезона, є дзеркало. Вийми, подивись.

– А звiдки ти знаєш, що є в моїх кишенях?
– спитав двiйник, дiстаючи дзеркало.
– Дивно.

Вiн довго дивився в дзеркало, вивчаючи своє обличчя, а потiм кинув кiлька пильних поглядiв на Петра.

– Так...
– тихо промовив, пiдводячись.
– Ти - мiй двiйник...
– I схопив Петра за груди.
– Хто тебе виготовив? Кажи, чого тобi треба? Ти хочеш мене знищити?!

Очi його налилися нелюдським гнiвом, вiн висунувся з кабiни i розмахнувся, щоб ударити Петра, але Яворович перехопив його руку i так сiпнув до себе, що пiдсковзнувся. Падаючи, потягнув i того. Борсались пiд крилом, тiла їхнi сплелися в клубок, Петро вiдчував, що двiйник дужчий за нього, але не знає прийомiв боротьби. Яворович притискував його до грунту, бив кулаком, але той вiдбивався з усiєї сили. Обоє заюшились кров ю, захекались Незчулись, як викотилися з-пiд кущiв, схопилися на ноги... I раптом сталося найстрашнiше -двiйник вихопив з Петрової кишенi мазера.

– А-а...
– захарчав, пригнувшись.
– Зараз я тобi покажу!

Пальцi його мацали корпус, шукаючи вмикача, вiн згаяв може секунду чи двi, i це врятувало Яворовича - спритно вiдскочив убiк.

В ту ж мить сяйнув снiп яскравого промiння, освiтивши велику бiлу кулю Розпорядника, i вдарила червона цiвка... Там, де щойно була куля Великого Розпорядника, заклубочився бурий дим. Петровi здалося, що вiн почув якесь ревище, але чи справдi це було гак, поручитися важко Вiн був, як у чаду, i дiяв машинально.

Кинувся збоку на двiйника, вхопив за руку, яка тримала мазера. Той крутнувся, але вже не з такою силою, не змiг вирватись. Стискаючи його в залiзних обiймах, Петро вiдчув, що той зовсiм ослаб. Досить було струснути, i вiн впустив мазера додолу, а потiм i сам почав осiдати. Яворович стрибнув до лiхтаря, вхопив i одразу ж нацiлив його на ворога. Але той уже лежав, розкинувши руки i ледве дихаючи.

– Що це зi мною?
– тихо спитав вiн.
– Що зi мною сталося?

Навiть у вечорових сутiнках помiтно було, як вiн блiдне, як синiють його губи. Раптом вiн пiдвiвся i зашепотiв, наче тут хтось мiг їх почути:

– Слухай, скажи менi, хто я такий? Скажи...

I впав мертвий.

Петро ще постояв, невiдомо чого ждучи, а тодi нацiлив на мертвого двiйника мазер...

Усе це так приголомшило його, що вiн забрався в кабiну, закрив шторку i довго сидiв заплющивши очi. Намагався нi про що не думати. Голова була важка, наче чавунна, щось у нiй гудiло i видзвонювало. З хаосу виринало шмаття думок, швидко кружляло перед внутрiшнiм зором i зникало. I нiяк не можна було зосередитись на чомусь одному. Ревище могутнього мозку... "Хто я такий? Хто я такий?" Догрався... догрався... Ну, що ж. сам винен...

Раптом уявився вогонь - танцюють язики полум'я, хочуть лизнути зеленi руки. А та, з променистими очима, падає, падає на перламутр, над нею голосно спiвають бiлi постатi. "А тодi й не чути було..." - подумав Петро, зручнiше вмощуючись у крiслi. Сон поволi затемнив хаос думок i образiв.

СИНИ РИБИ БЛАГАЮТЬ ДОПОМОГИ

Яворович прокинувся раптово, наче по сигналу тривоги. Ранкова каламуть виповнювала кабiну. Пiдвiв голову i побачив темний силует - хтось намагався вiдсунути шторку. Петро швидко простяг руку i намацав стопор. "Добре, що не забув..." - подумав з радiстю i почав придивлятися до силуета. В постатi було щось знайоме... Гiлка! I як це вiн одразу не впiзнав? Ну, звичайно. Гiлка...

Петро вiдiмкнув i вiдсунув шторку. Дiвчина проворно, наче кiшка, стрибнула в кабiну i, переступивши через Петровi ноги, сiла праворуч його. Рухи знервованi, швидкi, синi губи її то розтулялися, то стулялися - мабуть, щось казала. Яворович тiльки дивився на неї. Здогадувався - трапилось щось серйозне, раз вона забула, що вiн не сприймає їхньої мови. Раптом дiвчина стала перед ним на колiна.

– Оце вже нiкуди не годиться...
– буркнув Петро. Узяв її пiд пахви i посадив на мiсце, як дитину. Вона й була легенька, як дитина.