Клара швидко торкнулась кiлькох рiзноколiрних кнопок, що свiтились праворуч дверей, вони помiняли колiр, i реле спрацювало-дверi розсунулися. Вiра затямила, в якому порядку затискати кнопки, i в думцi повторила: оранжева, зелена, червона, синя... Ще один жест нiжної Клариної руки - i кабiна безшумно ковзнула вниз. На табло почали спалахувати номери горизонтiв через кожнi п'ятдесят метрiв глибини. Клара щось розповiдала про оцю трикiлометрову штольню в кризi: як її пробивали, як наткнулись на шар вулканiчного попелу...

Вiра майже не слухала, думаючи про найнижчий горизонт, звiдки можна буде найшвидше дiстатися до самого магнiтного полюса...

Найнижчий тунель вiдрiзнявся вiд усiх iнших не лише бiльшими розмiрами, а й пiдлогою: пiд ногами був грунт, а не крига. Зi стiн падало тьмянувате свiтло - на висотi, може, двох метрiв у крижаних нiшах прилаштованi довгастi свiтильники, схожi на гiгантськi плоди банана, наповненi так званим самосвiтним газом. Електрики сюди проводити не можна, щоб не збурювати магнiтного поля, отож вирiшили обходитися хоч i не яскравим, але все-таки достатнiм свiтiнням газу. Подекуди стiни iскрилися, як скло, а внизу був звичайний пiскуватий грунт.

– Iсторична мить, Вiро!
– вигукнула Клара.
– Ти вперше ступила на поверхню Антарктиди. Бо то все, - кивнула угору, - крижанiй щит, а сама вона ось...

Iшли, весело перемовляючись, дихалося легко, склепiння було високе, аж не вiрилось, що над головою десятки тисяч тонн.

– А чого нам боятися?
– жартувала Клара.
– 3 нами ж Атлант! Якщо склепiння почне осiдати, вiн пiдставить свої мiцнi плечi.

– А що ж?
– оскiрився Генрiх.
– Цю кригу можна розметати...

– Краще не треба, - кинула Вiра.
– Не храбруйте, а то он я бачу трiщини...

Справдi, подекуди склепiння було покреслене трiщинами товщиною, може, з палець. Генрiх, задерши голову, поглянув на них i спитав у Клари:

– А що, бували випадки зсувiв?

– Жодного.

Улучивши хвилинку, коли Генрiх трохи вiдiйшов од них, Вiра спитала в подруги:

– I чим тобi подобається оцей зеленкуватий?

– Тим, що не надокучає. Цiкавиться моєю роботою, Антарктидою, а не те що... Вiн якийсь не такий, як iншi.

Уранос не дав їм договорити - роздивившись трiщину, приєднався до них. Вiра завважила, що чим далi, тим бiльше на вiдшлiфованiй поверхнi склепiння почала з'являтися паморозь.

– Чому це?
– спитала, вказуючи на снiжну вату, що, нiби лишайник, вкривала стiни.

– Скоро дiзнаєшся, - загадково вiдповiла Клара, уповiльнюючи крок.

Незабаром долинув якийсь приглушений шум, а скоро можна було бачити, як прозорими сувоями клубочиться туман. Шум усе дужчав, i нарештi стало ясно: то шумить вода. Тунель вивiв їх до величезного грота, посеред якого текла досить широка, але не дуже глибока рiчка. Вода бурунила на камiннi, парувала, туман здiймався над її хвилями, слався берегами, спливав угору.

Довкруж панував напiвморок, i, може, тому грот нагадував стародавнiй храм - склепiння усе в загадкових шпичаках, попiд стiнами незчисленнi осяйнi, немов кришталь, колони, темно-зеленi нарости, схожi на бронзових iдолiв; Вiра стояла, мов заворожена, водила очима то в один, то в iнший бiк.

Рушили понад рiчкою.

– Так що, - гукала крiзь шум до Клари, - ми вже не в кризi?

– Нi, он поглянь, льодовик коло входу, а ми всерединi гори. Вона здiймається в товщi криги бiльш як на кiлометр.

– Ого!

– Рiчка, як бачиш, витiкає з-пiд гори. Мабуть, i магнiтний полюс омиває.

– Полюс?
– вражено кинула Вiра.
– А вiн хiба де?

– Якраз пiд горою.

– Та ти що? Пiд горою?

– А чи тобi не однаково?
– тепер уже здивувалась Клара.
– Чого це тебе хвилює?

– Та так... Хотiлося постояти на самiсiнькому полюсi...

– Еге, - хитнув зеленкуватим волоссям Генрiх, - такi мiсця притягують людей. Полюси, вершини найвищих гiр, найглибшi западини, найбiльшi водопади... Людська цивiлiзацiя розвивається по горизонталi.

– А я, наприклад, зовсiм байдужа до таких точок планети, - сказала Клара.

"Як же ми з Ником доберемося до того полюса?" - мiркувала Вiра.

– Яка ж вiдстань до нього звiдси?
– повернула стурбоване лице до Клари.

– Ось вiдмiтка, - Клара вказала на червоне коло, намальоване на скелястiй долiвцi, в центрi якого стояв сiрий ящичок.
– Бачиш цифру? Шiстсот метрiв. Це так близько, що ми назвали грот "Магнiтним полюсом". Всього за шiстсот метрiв звiдси пасма силових лiнiй магнiтного поля входять у земну кулю.