Сьогоднi Модеста закiнчує диктувати на магнiтну плiвку звiт про експедицiю - його жде навiть президент Академiї астронавтики,- i це радувало Модесту. Нi, вона в ньому свiтi не зайва. А ще вона пам'ятає багато чого з того, що колись було рiдним, близьким.

За вiкнами згасає день. На обрiї жеврiє пiдсвiчена сонцем хмарина.

– Summa summarum, - проказала Модеста, - остаточний пiдсумок: ми зробили все, що змогли.

Вимкнула магнiтофон i, зiтхнувши, пiшла до своєї спальнi. Перевдягнувшись у легкий спортивний костюм, вибiгла на плаский дах помилуватись небом.

Густа сутiнь заливає пасма гiр, лише окремi вершини ще ловлять промiння зниклого за обрiєм сонця й сяють, наче маяки.

Баня неба починає золотiти. Спочатку одна пелюстка з'являється на заходi, росте з кожною хвилиною, i ось спокiйне золотисте сяйво уже лине з усiєї видимої пiвсфери, проймає синяву повiтря, i воно виграє найнiжнiшими, найтоншими вiдтiнками веселки.

Модеста дивиться й не може надивитись на це чудо, створене людиною. Ех, сердега Вайз... Оболонку, що, немов шкаралупа яйця, охоплює Сонце i внутрiшнi планети, вiн порахував за фотосферу невiдомої зiрки... А то ж людство перебудувало планетну систему, використавши для оболонки матерiал планет-гiгантiв. Тепер левову частку сонячної радiацiї одержують внутрiшнi планети. Невичерпнi океани енергiї!

Думка про трагiчну долю Вайза кольнула їй серце, смуток запав у душу. Обличчя нахмурилось. Земля зiйде перед свiтом, але завтра вона побачить рiдну планету зблизька - вiдправиться iз своїм звiтом до Академiї. Оце б удвох...

Стояла замислена, пригадувала до дрiбниць свою нелегку подорож з минулого до майбутнього, яке стало для неї теперiшнiм. Не чула нi музики внизу, нi навiть крокiв, що наближались.

– Добрий вечiр, - обiзвався високий молодий чоловiк у тенiсцi й шортах.
– Пробачте, якщо я невчасно.

Модеста стрепенулася. Щось було в його притишеному голосi бiльше, анiж тiльки чемнiсть до самотньої жiнки. Щось хвилююче, нiжне, - те, за чим вона так знудьгувалася.

– Здрастуйте, - окинула його весело-зухвалим поглядом. Це був космонавт, що перший встановив зв'язок iз "Списом". Вiн уже якось цiкавився її самопочуттям.
– Рада вас бачити...

– Нам треба з вами поговорити - чи не так?

– Може, й так, - усмiхнулась Модеста.

Саме цiєї митi розтануло, зникло почуття самотностi, а вiдтак i неусвiдомленої нервової напруги.

Вони блукали вулицями, парками Лунополiса, аж доки з-за обрiю не виткнулася величезна куля Землi. А високо-високо над ними, над Мiсяцем, над Землею, золотилося небо. Нiби славлячи невтомний людський генiй, вiчний людський труд, звучала велична симфонiя, сонячна сага.