Дивно: коли не брати до уваги пил і не зважати на провислу стелю, тут майже все так само, як було нині вранці…

Нині вранці, сто років тому.

І ще я помічаю одну нову річ. Невелику мармурову скриньку. Її кришка піддається не відразу, трохи не переламується лезо кинджала, та ось у моїх руках напівзотлілий аркуш:

“Ваша високість, — читаю і тремчу, приглушений тим, що говориться в листі, — … всі мої спроби вийти за межі палацу чи якось зупинити Генератор були марними. Цей павук (Ви здогадуєтесь, про кого йдеться) намертво злютував мене своїм незримим павутинням: здається, він завше заздалегідь відав про кожну авантюру, котру я тільки могла придумати. Нехай пробачиться мені така згадка про небіжчика! Невзабарі — я це знаю — і по мене прийде смерть. Проте не шкода: по пробудженні моє життя перетворилося в самі тортури й муку… Я взнала про Вас усе; Ви — тільки подумати! — витратили всього себе, всю свою душу, скарби й час, аби зруйнувати чари, що скували мене сном, і вибороти мою ласку й любов! Коли несподівано з’являється такий собі дженджик, якому, бач, “роковано” збудити мене й закохати в себе… Знайте ж, ані жодної хвилі я не кохала його. Всі ці жахливі, безталанні роки лиш Ви один були моїм Принцом, моїм істинним мужем.

Нещодавно я закрила очі тому, хто збудив мене… Одначе свободонькою користатися не стану й палац не покину, хоч би як мріяла бодай крадькома торкнутися Вас. Любіть (нехай по думки) Вашу юну принцесу. Старій сові досить і того, що бачить Вас, який полинув до входу в палац (о як, мабуть, швидко Ви біжите! І як прекрасен цей застиглий мент Вашої любові… І як добре, що Ви не встигнете…). Там у вас завше день. Для мене скоро настане така ж довгая ніч…

Прощайте! Може, ми стрінемось де-небудь там, де немає ні ночі, ні дня, де взагалі немає часу…”

Кволими й неслухняними, покритими засохлою кров’ю руками я згортаю лист і ховаю його на грудях, потім довго блукаю палацом, де вже ніщо не тривожить мене. На другому поверсі, в невеликій вітальні, у якій одчайдушно свище Генератор, я з нудьгою стежу за польотом ядра, випущеного однією з моїх гармат.

Поволі обертаючись, воно повзе прямо сюди. “Наказ, поданий в минуле”, — думаю я, хоч і не давав наказу стріляти в Генератор, бо лиш тепер, увійшовши до цієї кімнати, зрозумів, що вб’ю трикляту машину. Повітряні волокна сповивають темну кулю, тягнуться за нею мантією, брижаться, розпадаються… Ядро дуже повільно й дуже точно наближається до вікна…

Прекрасний постріл. Усіх нагородити!

Катерина Михайлівна зібралася вже звично згорнути газету. Погляд ковзнув по заголовках, затримався на рубриці “Вірші наших читачів”, спинився на назві одного з віршів — “Нащадкові”.

Легка судома прокотилась спиною. Чому б то? Хіба мало є віршів з однаковою назвою? І все-таки… Хвилюючись, Катерина Михайлівна прочитала перші рядки:

Газета затремтіла в неслухняних руках. Рядки почали підстрибувати… Ніяк не могла роздивитись підпис. Думки плутались і також ніби тремтіли, викривлялись. “Цього по може бути, — думала вона. — Бути не може! Щось я переплутала. В газеті інші слова. А ці — з пам’яті…”

Вона спробувала знову — спокійно — прочитати вірші, та судома дошкуляла дужче. Літери миготіли перед очима.

Рука з газетою опустилася. Сива жінка з тонкими блідими губами незряче дивилася кудись у вікно і продовжувала читати:

Опам’ятавшись, піднесла газету до очей — пересвідчитись. Так, надруковано саме ці рядки. Ті самі, які берегла в себе на аркуші з учнівського зошита. В єдиному примірнику. Крім неї, досі їх ніхто не читав, як і останнього синового листа. Як же вони опинилися в газеті? Випадковий збіг? Хтось інший створив те ж саме? Чи таке можливе? Ймовірність збігу вкрай мізерна. Її не варто і враховувати.

Катерина Михайлівна знайшла підпис під віршем. Дивний підпис — “Екс. 16–9”. На псевдонім не схоже…

Вона підійшла до телефону, кілька хвилин настійно набирала номер, доки юначий голос відповів:

— Редакція…

— У сьогоднішньому номері ви надрукували вірші читачів, — сказала вона і замовкла.

— Так. То що? — хвилювання передалось і співрозмовникові.

— Під ними підпис — “Екс. 16–9”.

— Пам’ятаю, — тепер у його голосі відчувалася настороженість. Він вичікував, що вона ще скаже. Мовчання ставало напружене, як напнута линва. Нарешті, співбесідник здався:

— Вам сподобались вірші?