–  Підожди трошки, - Микола Пилипович присів, прилаштовуючи лейтенантову руку собі на плечі, і тут раптом щось тупе, але тверде увіп’ялося йому у бік. Це було настільки несподівано і боляче, що майор несамохіть ойкнув. Слава Богу, до Лесі вже приєдналися люди, і вони разом втримали хлопця на ногах. Микола Пилипович вилаявся, вхопився за бік, відчув під рукою щось тверде, мацнув у кишені піджака і видобув на світ склянку, що з неї вчора пили з парторгом біля пам’ятника і що її пожалів розбити.

–  Та вони п’яні!
– знову загомоніли люди.
– П’яні-п’яні! У церкві лаються!

–  Голі бігають!

–  Ой, рятуйте!

–  Міліцію треба!!

Світ потемнів у майорових очах. Все наче навмисне лягало одне до одного, і цей останній епізод остаточно вибив старого оперативника з сідла. Він завмер, несила поворухнутися і тільки якимось краєчком свідомості фіксував, що тепер вся церква, сотні пар очей уважно дивилися тільки на нього. На нього і на склянку в його руках.

–  Бігом на вулицю.
– прощепотів хтось над самим вухом.

Микола Пилипович здригнувся і підвів очі. Баба Кабачиха знову стояла поруч, подаючи непомітні, але виразні знаки, що треба забиратися.

–  Зараз-зараз, - закректав майор, влаштовуючи підлеглого у себе на плечі. Склянка випала з рук і з брязкотом покотилася підлогою геть.

–  Миром Господу помолимося-я-я!
– завів священик, прикриваючи відступ київських науковців. Він теж не був зацікавлений у скандалі в церкві.

–  Господи помилуй!
– допоміг хор.

Люди захрестилися, і це дало можливість Миколі Пилиповичу нарешті рушити до виходу зі своїм вантажем на плечах. Леся тяглася у кільватері, намагаючись допомогти слабкими дівочими руками.

Так утрьох вони потрошку допхалися до виходу, і коли нарешті опинилися на дворі під літнім сонечком, Микола Пилипович зітхнув з полегкістю, незважаючи на те, що лейтенант усім своїм центнером продовжував лежати на плечах.

Недільний ранок обіцяв спекотний день, і йому було начхати на труднощі, які виникли у київських гостей, і на провалене фактично завдання, і на відповідну реакцію керівництва, що чекала «наукових працівників» в їхній організації. І головне - ще вчора ввечері операцію можна було вважати цілком успішною. Хто б міг подумати!

Про підробиці того, що сталося, навіть думати не хотілося. Вільною рукою Микола Пилипович витер спітніле чоло. Він та його колеги не вживали слово «втеча». Вони казали «евакуація».

Взявшись зручніше за свій вантаж, майор раптом звернув увагу на Лесю, що стояла поруч і зазирала в обличчя Петрові, наче могла там побачити щось новеньке.
– Іди додому, - сухо сказав Микола Пилипович.

–  А що з ним?

–  А то ти не знаєш!

Дівчина торкнулася рукою лейтенантового обличчя. В очах її стояли сльози, проте Миколу Пилиповича годі було цим розчулити.
– Іди, іди, - підганяв він Лесю, не даючи їй навіть попрощатися, і, безперечно, мав рацію: довгі проводи - зайві сльози.

Коли, фактично несучи на плечах колегу, майор залишив церковне подвір’я, дівчина все ще стояла біля брами і дивилася услід.

–  Ромео і Джульєтта… - пробурмотів він докірливо.

Поки дісталися квартири, з Миколи Пилиповича зійшло сім потів - а ви б самі спробували так довго нести на собі людину, та й не просто людину, а дужого хлопця. Тому не диво, що упустивши нарешті свій вантаж на ліжко, майор півгодини просто сидів за столом та одсапувався.

Остаточно відновивши дихання, він узявся збирати речі. Акуратно зняв з колеги кобуру, витяг з неї пістоля і про всяк випадок ще раз зафіксував на руків’ї лейтенантові пальці. Тепер будь-яка експертиза підтвердить, що зброя була в руках його молодшого колеги. Сховавши «макарова» до дипломата, майор почав уже закривати друге дно, але раптом стукнув себе по лобі, і про всяк випадок видобув звідти свого вже пістолета. Мало там що, а бугай здоровий. Прилаштувавши кобуру під пахвою, він знову взявся за хлопця. Тепер він підняв йому голову і пальцем запхав у рота якусь білу пігулку, глибоко, аж поки той судомно ковтнув. Впевнившись, що хлопець не вдавився, старший товариш обережно поклав його голову на подушку і став скидати нехитре хлопцеве манаття до його спортивної сумки.

Петро розплющив очі невдовзі. Каламутним поглядом він обвів кімнату й зупинився на Миколі Пилиповичу. Той бадьоро посміхнувся. Майор знав це відчуття - спочатку гірко в роті, але за кілька хвилин тіло стає вільним та міцним, хоч і трошки не своїм, а біль згортається у маленьку кульку і лише іноді відчувається десь у потилиці.

–  Живий?
– спитав Микола Пилипович.

Хлопець не відповів. Либонь, намагався пригадати, що трапилося. Рука раптом помандрувала за пазуху, під пахву в пошуках кобури, яку Микола Пилипович теж передбачливо заховав. Не знайшовши того, що шукав, лейтенант спохмурнів ще більше.

Ну та це було байдуже, на майоровому боці лишалися вирішальні переваги - по-перше, субординація і дисципліна, а по-друге, досвід. І останній велів у складних випадках використовувати перше.

–  Ти вночі зброю застосовував. Не помніш?

Петро знову заплющив очі, відкинувшись на подушку.

–  Лейтенант!
– підвищив голос Микола Пилипович.
– Слухай мой приказ! Ми одбуваєм додому. Я прекращаю операцію. До прибитія ніяких обсуждєній не дозволяю. Вопроси єсть?

Петро розплющився і недобре подивився на начальство. Безперечно, він мав питання, але не став їх задавати.