Не вiдразу. Але вiн вiдсуває руку не тому, що я йому натякнула клацанням, нi, всi рiшення вiн завжди приймає сам. Його самовпевненiсть та пиха живляться тiльки чужими сумнiвами, невпевненiстю та самовразливiстю, якi вiн старанно зрощує своїм презирством, кислим посмiхом та тиском свого погляду.

Вiн тодi спитав мене: «Ти взагалi як?» У нього було обличчя людини, котра вже вибудувала все моє життя та замкнула, як гаму, нотою «до». Моє життя легко склалося в його руках, як пазл для трирiчних, вiн вигадав менi тоскну родинну тяганину, безгрiшшя, дитину-йолопа, матiр - релiгiйну iстеричку, батька-алкоголiка, батькову сестру, яка тiльки й чекає, коли хтось помре, та колишнього чоловiка (так, саме колишнього!), який час вiд часу лiкується на стацiонарi в психiатричнiй лiкарнi.

Вiн завжди вигадував менi життя, тому що його нiколи не цiкавило, а що там насправдi. Нiколи. Тодi, щоправда, йому приємнiше було думати, що в мене ледь не аристократична родина, що в мене мама - вразлива панi, батько - доктор фiлософських наук iз родини кадрових вiйськових, що зi мною цяцькалися нянечки, якi звали мене «Ася». А народилась я у Празi. Жодного слова правди. То чого б зважати на правду зараз? Я тодi вiдповiла: «Та таке…». «Та таке…» - це такий невизначений український артикль. Вiн посмiхнувся. Натиснув поглядом. «Лап, не хвилюйся, все буде добре. Ти ж розумна, гарна, доросла дiвчинка, так?»

Його руки вже не шукали моїх рук, тому що вiн чудово пам'ятав моє клацання по столу бiля його руки. Вiн буде злитися на себе все життя через те, що дозволив з'явитися тому клацанню. Що вiн так розслабився, що проґавив момент, коли могло з'явитися це кляте клацання. Iншого разу не буде. Вiн насторожi. Якби я зiбралася зробити таке вдруге, вiн зробив би все: викрутив менi руку, зламав пальця, загнав олiвець пiд мою блiду шкiру, але не допустив би, щоб це клацання пролунало вдруге.

Вiн раптом пiдхопився: «Слухай». Уважно подивився на мою спiдницю. «Слухай, Лап, хiба це не ЖФФ?» Всi розмови з жiнками, що його бентежили, лякали, змушували нудьгувати, чимось загрожували, могли скривдити, були спроможнi завдати шкоди чи утиснути права - вiн вiртуозно зводив до лахiв. Але ж не до того, щоб аж мацати тканину. Клацання! Я зробила вигляд людини, яка зовсiм не розумiє, про що йдеться. «Що?» «Слухай, Лап. Слухай. Усе - забули, забули, забули. Саме так. За-бу-ли. Хоча… воно справдi дуже схоже на Ферре». Вiн посмiхається, наче школяр, прибирає волосся за вухо. Такий знайомий жест. Жести - справжня небезпека, саме вони здатнi вiдродити почуття. Коли я його не знала, я була переконана в тому, що так прибирають волосся, за вухо, винятково гомосексуалiсти. «Нi, ти що, звiсно, це не… Ферре». Я знаю, як з ним розмовляти, колись не знала, зараз - знаю чудово. Навчилася. Мої iнтонацiї сповненi знiяковiлiстю. В поглядi тремтить збентеження й запобiгливiсть. Ось час, коли вiн вiдчував себе трiумфатором! Пам-парарара-рам-пампампам! Вiн пiдскочив з фотеля. «Лап, слухай, Лап! Ти вже в такому вiцi, в якому слiд уважно, виважено, я б сказав, ставитися до свого одягу. Слухай, слухай, слухай… Слухай! Лап, я тобi подарую картку, вiп, тридцятивiдсоткова знижка!» Мiй погляд розкриває обiйми його ейфорiї.

Я тодi казала собi: терпiння, терпiння, моя люба. Я пiшла, майже хилилася додолу пiд тягарем вдячностi, трохи боялася переграти, але вiн iз задоволенням слухав себе, такого (несподiвано для самого себе) щедрого. Я йшла, затиснувши своє терпiння в кулак, щоб воно не вирвалось та не вчепилося в його жилаву шию. Я йшла, намагаючись не розреготатися, тому що в моєму дорогому шкiряному гаманцi лежала така сама картка. Вiп. Тридцятивiдсоткова знижка. Менi дуже хотiлося показати йому фокус: була одна, ахалай-махалай, стало - двi. Але я не хотiла залишати пiсля себе злiсть, це зробив вiн вiсiм рокiв тому, я хотiла пiти, щоб з ним залишилося свiтло. Хай навiть штучне, але - свiтло. Я не хотiла бути такою, як був вiн.

А тодi я ще згадала, що стало приводом для наших незлагоди та розриву. Я iз вдячнiстю згадувала звичайну сiль, яку я розсипала, коли ми вечеряли в твоїй оселi (до стелi було прибито янголiв, тiльки люди з тонким душевним складом могли прибити до стелi янголiв за цнотливi крила цвяхами). А ще я згадувала маленьку китайську солонку-черепашку, незграбно й випадково перекидати яку я тренувалася цiлий тиждень. Бо чим же ще треба керуватися балуваним, тупуватим молодим панянкам, як не приводом для незлагоди та розриву, який мав би виглядати одночасно достеменним, недоладним i таким непробивно тупим у його розумiннi, приводом, породженим народними прикметами, якi я увiбрала в себе разом з няньчиним «ой люлi, та й люлi»?

«Хай, Ена. В мене проблеми з ногою. Я знов написав Аят, що не можу за нею приїхати. Вона сказала, що чекатиме, вона фарбує шалик у колiр ранкових снiв. Знаєш, як упiзнати цей колiр? Це складно, хоча вiн є i в килимових вiзерунках. Вiн схожий на подих малої дитини, яка побачила увi снi матiр. Вiн схожий на сонний усмiх молодої дiвчини, яка побачила увi снi золотий черевичок. Вiн схожий на зiтхання старого, який побачив, що його померлий батько тягнеться до нього, усмiхаючись. Ти зрозумiла, який вiн? Я хочу, щоб ти мандрувала пустелею в шалику кольору ранкових снiв. Для цього ти мусиш його купити, цей шалик. Вiн буде твiй. Я нiколи не насмiлюся в тебе його просити. Шалик кольору ранкових снiв дорiвнює одному дню, що висмикнуто з її здоров'я.

P. S.Ти не знаєш, коли Пророк переставлятиме шафу з таємними фарбами? А куди?»

iv)

«А ти знаєш що?» Вона була така бiлотiла. Плела ногами косицю з моїх та своїх нiг. Я не знав що. Я нiчого не знав. Пiсля кохання мої очi вбирали в себе нiч, голова була пустим човном, що гойдається на темних хвилях. У такi часи я не любив розмов. Я любив, щоб хтось сплiтав ногами косицю з нiг. Я любив вслуховуватися в подих темряви. Я любив, коли хтось поруч мурчав, байдуже, що саме. «Що?» - спитав я. Тому що вона любила лiжковi розмови. Коли вона не бачила моїх очей, вона була смiливiша, не боялася бовкнути дурницю. Вона постiйно остерiгалася сказати щось не те. Коли ноги перетворюються на косицi, люди стають менш незрозумiлими одне для одного. «Кохатися в лiкарнi - не збочення, коли ти робиш це один раз задля новизни, коли ж ти займаєшся коханням тiльки в лiкарнi, то тобi варто самому лiкуватися». Колобок каже.

«Ти знаєш, що коли ми займаємося коханням, ти зовсiм не пiтнiєш. А коли ти оперуєш, я постiйно витираю пiт iз твого обличчя». Коли ми себе не контролюємо, за нас це роблять iншi? «Можливо», - муркочу я. Я цiлую її лiлiйну шию. «Чекай». Вона трохи вiдповзає, косиця стає менш тугою. «Про що це говорить?» «I про що це говорить?» «Це говорить про те, що ти - недобросовiсний коханець. От про що!» «А може, це є свiдченням того, що я - добросовiсний хiрург?» Вона вперто мовчить. Можливо, навiть плаче. «Це може говорити про величезну кiлькiсть речей, а може нi про що не говорити. Ми це робимо самi, розумiєш? Ми самi озвучуємо свої дiї, дiї iнших людей. Навiщо?»