Я не люблю людей, якi постiйно спiзнюються й не цiнують ранки. Мабуть, ще й тому, що я сама дуже пунктуальна, вранцi завжди активна, енергiйна й зiбрана, але нiхто цi мої якостi не вiдносить до чеснот i, вiдповiдно, не цiнує. Хiба це справедливо? А ще я знаю таке: Ернесто може запiзнюватися стiльки, скiльки йому заманеться. Менi ж досить одного разу випадково спiзнитися хоч трошки - матиму великi неприємностi.

Влiтку в нас набагато менше роботи, нiж в iншi сезони. Вiдверто кажучи, ми й тодi не дуже перевантаженi працею. Якщо можна взагалi вважати працею те, чим ми зазвичай займаємося. Але влiтку в нас з'являються визнанi керiвництвом (адже це головний чинник, чи не так?) об'єктивнi причини не заглиблюватися в роботу. «Можете самi регулювати свiй робочий день. Тому що лiто. Наплив роботи зменшується. Можна приходити на годину пiзнiше чи йти на годину ранiше», - сказав нам Ернест. Ернесто, випещений традицiйними сiєстами, жваво вiдгукнувся: «Так! Можна взагалi не стирчати на цiй роботi, коли нема чого робити». «Я дуже цим вражений, - сказав тодi Ернест i додав: - Ти, звiсно, маєш на увазi бути вiдсутнiм на роботi ментально?» «О, так, так. Si! Ментально», - вiдповiв Ернестiно. Вiн просто не любив втрачати обличчя.

«О… де це ти вештався?» - спитав Ернестiно Ернеста.

Цi слова бiльше пасували б Ернесту, тому що Ернестiно запiзнився бiльше нiж на годину. Але то дрiбницi. «Я дуже цим вражений», - знову розпочав свою сумну розповiдь Ернест, але Ернестiно, як завжди, його не дослухав. Вiн скривив мармизу, тицьнув пальцем у напрямку клубного пiджака Ернеста: «Це треба негайно здати до хiмчистки. Матiр Божа, який бруд. А з цим треба негайно йти до перукаря». I вони пiшли.

Я ж думала про те, що менi бракує смiливостi одного разу взяти та й плеснути фарбою в обличчя людинi, котра мене образила. Чекати її попiд стiною. Годину, двi. Порожнiми очима проводжати людей, що поспiшають на роботу. Не вiдволiкатися нi на що. Чекати одну, особливу людину, притиснувши до себе вiдерце кольору скажених пожежникiв. I серце лунко б'ється, завмирає, наче перед першим побаченням. Хiмiя ненавистi, як вона схожа на хiмiю кохання! У своїй уявi я швидко розправляюся з усiма ворогами. Фур-фур!
– летять їхнi голови. Вони потрапляють у рiзнi халепи, пiдозрiлi особи пiдпалюють їм дверi, хтось невiдомий, а через те страшний, надсилає їм у блакитних конвертах курячi кiстки та шовковi мотузки з незрозумiлими вузликами. Пiсля того напруження, якого я завдаю своїй уявi, менi бракує сил на реальнi дiї. Мiй мозок наситився помстою. Я вичерпалася. А ворог, як i ранiше, ласує тiстечками, торкається язиком кокосового кришива.

Iнколи менi дуже не хочеться працювати. I що бiльше про це думаєш, то менше хочеться. Я завжди заздрила таким постатям, як Влад.

От зараз вiн сидить з такою розумною пикою, роздивляється щось на порносайтi. Я звiдси не бачу, що саме, але здогадатися не важко. У звiтi вiн напише, що ретельно вивчав деякi питання французького законодавства. I нiяких докорiв сумлiння. Я ж змучуся. Вже зараз я байдикую, i менi соромно за це. Соромно й заздрити Владовi. В мене природа чи Бог вклали стiльки комплексiв, що я дивуюся, як я оце народилася собою, а не наочнiстю для якогось психотерапевта.

Сам на сам iз комп'ютером годинами, коли не вiдчуваєш, що тобi трохи нiяково, не треба ховати очi, тому що це - рiч. Ми не ховаємо очi вiд речей. Нiколи. Можливо, вони щось приховують вiд нас. А ми перед речами справжнi. Нам не лячно. Не соромно. Ми не стежимо за собою, за виразом свого обличчя, ми не приховуємо слiз. Коли до мене прийшов англiйський лицар, вiн почав зi звинувачень, що я завжди чогось боюся. «Що було б iз тобою, коли б ти зiткнулася з драконами?» - спитав мене вiн. Я тодi сказала, що баталiї з фантастичними драконами - нiщо в порiвняннi з розмовами зi спiвробiтниками ЖЕКiв та вiдчуттям на собi поглядiв вуличних пiдлiткiв. Менi вже за тридцять, i для мене нестерпно спiлкуватися з тими, хто опiкується комунальними та соцiальними питаннями, я завжди оминаю групи неповнолiтнiх, що блукають вулицями мiста.

Дiвчатка подiляються на тих, хто танцює, i на тих, хто грiє спинами стiни, коли грає справжнiй «мєдляк». Однi дiвчатка бояться «мєдляка», iншi його обожнюють, але тi й iншi iз завмиранням серця чекають. «Можливо, сьогоднi вiн нарештi пiдiйде саме до мене?» «А раптом саме сьогоднi вiн мене не запросить?» Реальнi прототипи класичних театральних масок. Трагедiя та Комедiя. Їх єднає одне: неоднозначнiсть. Помста прирiкає всiх на трагедiю. Але чому вуст того, хто мститься, торкається життєствердна посмiшка? Пошили в дурнi лиходiя та йолопа, нарiд святкує. Комедiя, сповнена смiху та веселих обертiв. Але чому такi сумнi очi в дiвчини, яка продовжує кохати його, попри всi його вади?

Я iгнорувала танцi. Тому що я боялася. I того, що стоятиму пiд стiною, спостерiгаючи, як вiн обiймає когось iншого. I того, що буду з ним танцювати, а всi дивитимуться прямо на нас. I того, що потiм буде з нами. Що ж буде далi?

Моє життя дуже просте. Простiше за рецепт приготування торту, який моя мама зве «п'ять склянок». Склянка борошна, склянка цукру, склянка збитих яєць, склянка сметани, склянка манної крупи. Воно складається з роботи та приватного життя. Моє приватне життя вимiрюється дев'ятьма годинами сну, двома кiлометрами ранкової пробiжки, сорока хвилинами поїздки в метро та стокiлобайтною електронною поштою. Мабуть, у деяких людей реальне життя коротше за моє приватне.

Моя оселя простора. Тому що крiм мене та моєї мами в нiй нiхто не живе. Для двох людей, якi поважають особистий простiр одне одного, будь-яке примiщення буде придатним та затишним для самостiйно обраної самотностi. Ще в нас мешкає гранат, який саме зараз цвiте. Його квiтки схожi на червонi лiхтарики, що зваблюють промiнцi сонця, бо без кохання сонця гранат помре. А ще є iграшковий цуцик кольору вологого пiску на iм'я Паско Лi. В Паско м'який живiт, та й узагалi вiн не вiдзначається твердiстю характеру. Типова дзиґа. Лi вiн тому, що виготовлено його в Кореї, а придбала я його, мабуть, iз героїко-рятiвних почуттiв, щоб урятувати Паско Лi вiд корейських дiтлахiв, котрi за звичкою чи жартома могли б його зжерти. Вдячностi вiд нього я досi не дочекалася. А вдячнiсть для мене - не остання рiч.

Питання шосте в «одкровеннику», який був у кожної порядної дiвчинки шостого класу вiсiмдесятих рокiв двадцятого сторiччя. Товстезний зошит iз запитаннями, якi будь-яка американська дитина назвала б втручанням у приватнiсть. Товстезний зошит, прикрашений видаленими з вiтальних листiвок хiрургiчним шляхом, наче аденоїди, квiтками, стрiчками. Наклеєнi клеєм ПВА (щоб не жовтiли) обличчя акторок та бiлявка з коробочки сиру «Вiола» - далека, чарiвна, синьоока, з таким казковим, спiвучим iм'ям. «Чи є у вас друзi, хто вони?» Вiдповiдь: у мене були друзi. Друзi дитинства, завдяки яким i пам'ятаєш його, дитинство. Якби не вони, що б я пам'ятала? Тiльки те, як боялася портрета Максима Рильського на входi у Голосiївський парк i просила бабцю, щоб вона його десь подiла. Та ще, може, Зубну Фею, котра залишала маленькi подаруночки та грошi за кожний втрачений молочний зуб. Вона наче була доброю. А я думала: як може добра Фея мешкати в палацi, побудованому з молочних зубiв дiтлахiв? Усi iншi мої спогади були б точно такими самими, як i в будь-якої iншої дитини з благополучної родини. Мої друзi. Це - Юлька та Майборода.