– Майже нічим. Маркування зверху пластмаси може бути яким завгодно. Мається на увазі, що маркування мусить бути певних кольорів. Та справа в тому, що маркування – не вітчизняне. В Україні є лише один завод набоїв, але вітчизняні набої дуже неякісні …

– Чи можна перевірити, як людина сприйняла інструктування, що запам'ятала?

– Ні, звичайно… Справа в тому, що газові пістолети не зовсім ефективні, при пострілі половина газу розпорошується. І, може бути, щось дістанеться твоєму опонентові. Тому за Законом про зброю у першому читанні, всі громадяни, які досягли 18 років, мають право на травматичні спецзасоби. Та поки що цей закон не набув чинності.

– Чи можна на вигляд визначити який набій – гумовий або з дробом?

– Візуально ні.

– Все, питань немає.

– Підсудний, маєте питання?

– Так, маю. Чи можна травмувати аби вбити людину гумовою кулею?

– Ви знаєте…. Можна втопитися навіть у ложці супу…Я знаю випадки, коли вбивали сліпим патроном. За гумову кулю таких випадків не знаю, бо вона – зупиняючої дії.

– Питань немає.

– Добре… Тобто нами встановлено, що підсудному Забарову видали пістолет, при реєстрації якого він був ознайомлений з порядком зберігання зброї. При перереєстрації зброї порушення конструкції не встановлено.

– Підсудний, ви згодні?

– Згодний.

– Свідок Банасевич, дякуємо. А суд переходить до допиту свідка Кулика. Ваше прізвище, ім'я по батькові.

– Кулик Анатолій Анатолійович.

– Коли ви народилися?

– 15 листопада 1972 року.

– Де працюєте?

– Охоронцем у торговельно-разважальному комплексі «Гуантанамеро».

– Де проживаєте?

– Вулиця Єсеніна, будинок 2.

– Суд вам роз'ясняє, що ви викликані в судове засідання для допиту як свідок по кримінальній справі за обвинуваченням Забарова Миколи Олександровича в навмисному вбивстві й незаконному носінні вогнепальної зброї. Суд вам роз'ясняє, що у відповідності з 63 Конституції України й ст. 69 прим Кримінально-процесуального Кодексу України ви маєте право давати показання рідною мовою, на тій мові, якому ви вільно володієте, користуватися послугами перекладача й заявляти відвід, знати по якій справі ви викликаєтеся й допитуєтеся, користуватися замітками, документами в тому випадку, якщо ваші показання стосуються яких-небудь розрахунків, які важко тримати в пам'яті. Ви можете відмовитися від дачі показань у відношенні себе, членів родини й близьких родичів, одержувати відшкодування коштів на ваш виклик у судове засідання й при наявності відповідних на те підстав ви має право на забезпечення заходів безпеки. Вам ваші права зрозумілі?

– Так.

– Суд вас попереджає про кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань, за дачу свідомо неправдивих свідчень. Це зрозуміло?

– Зрозуміло. …

– Чи знайомий вам підсудний, якщо так, то з якого часу й у яких відносинах ви перебуваєте?

– Ми познайомилися три роки тому, коли я прийшов на роботу в експедиторську фірму, а Микола там працював менеджером.

– Чи є у вас підстави його обмовляти, говорити про нього неправду?

– Ні, ми завжди були в добрих стосунках.

– Чи знали ви потерпілого Прокопчика?

– Ні, не знав.

– Чи є у вас підстави його обмовляти, говорити про нього неправду?

– Немає.

– Чи знаєте свідка Кириченко?

– Ні.

– Чи є у вас підстави її обмовляти, говорити про неї неправду?

– Немає.

– Ще одним свідком був чоловік, який був присутнім на початку й наприкінці події… Ви знаєте, хто це був?

– Ні.

– У яких відносинах ви перебуваєте з вітчимом підсудного Лисенко? Чи були ви з ним знайомі?

– Так, знайомий, ми з Миколою приятелювали, і коли його мати виходила заміж, я допомагав організовувати… Ну не весілля, а невелике сімейне свято. Ми були з Лисенком в добрих стосунках.

– Розповідайте, як і чому ви опинилися на автостоянці того дня , і що ви там бачили?

– Того вечора ми сиділи з Миколою у мене вдома. Він був останнім часом безробітний, і через те знаходився у пригніченому стані. Ми сиділи, розмовляли. Аж тут йому зателефонували… Микола поговорив по телефону і сказав, що треба під'їхати в одне місце. Запропонував мені поїхати з ним. Я погодився.

– Як поводився Забаров дорогою?

– Він не виявляв жодних ознак занепокоєння. Біля восьмої вечора ми приїхали на стоянку. Там ми побачили його вітчима Лисенка, який стояв біля своєї машини. Ми зупинилися за воротами. Я залишився в автомобілі, а Забаров підійшов до вітчима й вони про щось поговорили. У цей час Прокопчик з дівчиною стояли біля сторожки й розмовляли.

– У якому стані був підсудний після розмови з Лисенком?

– Спокійний.

– А вітчим?

– Схвильований…

– Що робила у цей час Кириченко?

– Нічого, вона майже увесь час розмовляла по телефону. Потім Забаров запропонував Прокопчику відійти, і вони пішли за паркан. Я вийшов з машини і бачив як вони зайшли за паркан, і потерпілий там одразу накинувся на Забарова.

– Як накинувся?

– З кулаками… Я не знаю як сказати точніше… Тоді Забаров витягнув пістолета…

– Звідки витягнув?

– З штанів… І вистрілив у повітря.

– Хто, крім вас, це бачив?

– Ніхто…

– Яка була видимість?