…Зненацька зателефонував Ігор: запропонував поїхати на вихідних до села… Хоч щось гарне попереду! Не довго надумуючись Ольга Володимирівна погодилася. Потім встала й підійшла до вікна… Лагідне сонце, перерізане хмаркою навпіл, світило у відкрите вікно. Воно було теплим і лоскотливим.

Літо почалося… Яким воно буде?

1

За даними Всесвітньої організації охорони здоров'я у світі щохвилини когось вбивають (не рахуючи війни). В 2000 році, наприклад, було вбито приблизно 520 тис. осіб… Вчені пояснюють цю смутну статистику закладеною у природу людини агресивністю. Нашим древнім попередникам агресія, мовляв, була потрібна на полюванні, коли доводилося виборювати право на життя у дикої природи. З появою холодної зброї все і завелося: то стріла іноді замість оленя влучить у вождя племені, то дитинка себе випадково травмує ножем, а чоловіки почали з'ясовувати стосунки з кам'яною сокирою у руках. Тож настала потреба в законах. І з тих часів лише царям, королям та іншим можновладцям дозволено вбивати своїх та чужих підданих. І їм за те – нічогісінько! Навпаки заохочують за те та вшановують.

Щодо простих людей, то їх слід тримати в шорах. Головним правилом покарання довгий час було «Око за око, зуб за зуб» у безпосереднім розумінні цього слова. Хоча подвійна мораль як народилася з людиною, так з нею і зникне. Рабів у старі часи вбивали безкарно, а в Єгипті життя кішки цінувалося більше ніж життя людини. Ось цитата із «Зведення законів шумерського царя Ур-Намму» (приблизно 2100 – 2050 до н.е.): «Якщо людина когось вбиває, то її потрібно умертвити». На перший погляд – мудро, і гуляє ця фраза з реферату до реферату, зі статті до статті… Втім далі йде таке: «Якщо людина вкраде, то буде вбита». І це вже не «око за око», це вже – «смерть за гаманець». У Законах вавилонського царя Хаммурапі людей страчували за абищо. Так, якщо хтось дурив (?) цирульника і той збривав знак у чужого раба, то цю людину вішали біля воріт, а цирульник повинен був заприсягти: «Якби я знав, я б не виголив». І тоді його виправдовували…

Або читаємо Салічеську правду (Lex Salica) – запис древніх судових звичаїв салічеських франків, які в V-VI вв. створили найбільше варварське королівство в Західній Європі. Вбивство салічеські франки карали штрафом. А страчували тільки за злочини з обтяжуючими обставинами. Та якщо жінка брала шлюб зі своїм рабом, то все її майно реквізували до скарбниці, а жінку оголошували поза законом. І будь-який родичів міг її безкарно вбити.

Тож нам на старі закони краще не рівнятися. Для нас, сучасних мешканців Землі, безперечно одне: вбивство людини – то тяжкий гріх. І жодна релігія його не виправдовує. Ісус казав просто: «Не вбий», а Будда Шак’ямуні більш дохідливо: «Всі тремтять перед покаранням, всі бояться смерті… Так поставте себе на місце іншого. Не можна ні вбивати, ні примушувати до вбивства».

Та ось ми відкриваємо книжки й вмикаємо телевізора… А там – усі одне одного мочать і не лише у вбиральні. Злочин і найвища його форма – вбивство ваблять до себе літераторів і кінорежисерів. Глядачеві, який щось жує перед екраном після обридливого трудового дня, проста крадіжка з шахраями вже нецікаві… Тому література й телебачення базуються на стиску фактів і поданні споживачу такого світу, якого обивателеві не вистачає. А чого не вистачає в житті пересічного громадянина? Вражень, звичайно… І він тягнеться до кохання й крові. Певна річ чужої крові… А ще краще – кохання, замішаного на крові. І тому персонажі під пером письменника конають як мухи. Особливо дістається другорядним героям: самі благають, аби їх усунули зі шляху. І кого бентежить, що вони – теж чиїсь діти, матері й батьки… Хто цим опікується? Закони жанру не дозволяють концентрувати на них увагу. Та й яким чином їх позбутися? Вирядити за путівкою до санаторію? А раптом читач згадає: де вони і як склалася їх доля? Тож найлегше їх порішити і водночас додати перцю своєму твору. Тому і вигадали такий фокус: стріляють у головного героя, а влучають в перехожого. Всі полегшено зітхають…

2

На вихідних виїхали до села, де Ігор мав таку собі ничку. Купив п’ять років тому хатинку, про яку його родина нічого не знала, платив сусідській жінці за догляд за майном, а іншому сусідові віддав город. Натомість коли приїздив (а навідувався він туди коли-не-коли), користувався врожаєм та курятником скільки заманеться. Ту хатку він називав своєю «продухою», де він відпочивав від тестя, роботи та людей. Ольгу до цієї «продухвини» чоловік запросив вперше…

– Усе під доглядом, – захоплено розповідав він дорогою про свою барлогу. – І селянам добре, і мені. Буває, дістануть на роботі чи вдома, так я – сюди під різними приводами… Відпочину кілька днів і знову – в бій… Взимку люблю завалитися. Сніг, морозець, а я вугіллям натоплю й втішаюся життям. А перед пенсією, якщо доживу, продам цю хату і придбаю віллу – вже офіційно. Будемо там з моєю доживати.

Милуючись природою, Ольга звернула увагу на жовті лани. Розкішні високі кущі з важкими суцвіттями вкрили всю землю навкруги. Кінця-краю не було тій цитриновій ковдрі! Городянка від народження, вона захопилася тим краєвидом і зажадала зупинитися, аби краще роздивитися, що воно таке.

– Рапс, – пояснив невесело Ігор, коли вийшов з автівки. – Серце кров'ю припадає… Цей рапс тягне ґрунт так само як і соняшник. На цих ланах тепер п'ять років нічого саджати не можна… Біопаливо для Європи! Гітлер вивозив чорнозем силоміць, а, виявляється тут не сила потрібна, а хитрість. Мені це нагадує стару притчу з букваря як посперечалися сонце й вітер, хто з них сильніший. Побачили вони подорожнього і домовилися, що переможе той, хто змусить чоловіка зняти плащ. Першим спробував вітер, але чим дужче він віяв, тим щільніше подорожній кутався в плащ. Потім почало гріти сонце. І мандрівник сам зняв плаща. Так і в нас. Примусом німці не спромоглися вивезти чорнозем, а тепер ми його самі віддаємо. Нівечимо своє останнє багатство – землю…

До села дісталися опівдні. Коло хвіртки їх зустріла тітка Віра – худенька рухлива жіночка років сімдесяти, запнена у квітчасту хусточку. Після того, як вона продемонструвала охайне господарство, Ігор сповістив її, що вони тут до завтрашнього вечора. Зайшли до будинку… Дві чистенькі кімнатки пахтіли глиною і свіжим побілом. Руда кішка вибігла із глибини кімнати й шугнулася у двері. А за нею навздогін – чорний кіт.

Ольга із задоволення походила босоніж по споришу, який густо встеляв увесь двір. Потім пішла до курей і замилувалася… Особливо їй сподобалася одна чорнушка, яка довго роздивлялася незнайомку, схиливши голову скоса. Коли вона сипнула кукурудзу, то чорнушка не кинулася з усіма їсти, а з гідністю вишукувала упалі зерна окремо від загальної юрби.