Двадцять восьме листопада для полковника Манова було важким днем. Прикрощі почалися ще зранку. Насамперед йому довелося досить гостро розмовляти зі своєю дружиною, якій украй забаглося піти сьогодні на прем'єру нової болгарської опери. Так і не вмовивши її залишитись удома, він пообіцяв дістати квитки, хоч не мав сумніву, що і цього вечора ні в який театр не зможе піти. Полковник Манов сам не знав, що більше засмутило його,— те, що він так незбожно дурив дружину, чи те, що зовсім не турбувався про самого себе. Години між шостою та восьмою вечора завжди були заповнені в нього якимись нагальними засіданнями, доповідями.

Згодом, саме в той момент, коли він збирався проковтнути ложечку соди,— хронічна виразка дванадцятипалої кишки давалася взнаки — надійшла радіограма з іще тривожнішим повідомленням про вчорашні події у прикордонному секторі L — Z. «Хай йому чорт, цьому Хасанові Рафієву!» — подумав Манов. Яку мету переслідували ті, що вбили його, свою людину, а труп перекинули на наш терен, за три кроки від прикордонної смуги? Що вони хотіли цим сказати? Тут усе цілком просто. Певно, хотіли довести, що випадок з подвійним нападом — звичайна диверсія, хоч організована і здійснена в ширшому масштабі. Невже не ясно? Якщо на місці перестрілки лежить убитий диверсант, то напад має характер диверсії... У всякому разі, задум їхній такий. Насправді не було ніякої вилазки диверсантів, і ось чому. По-перше, ніхто з тих, хто нападав, навіть не поривався перейти кордон. Хасана Рафієва було вбито за прикордонною смугою пострілом упритул, потім труп протягли по зораній смузі до кордону і кинули на нашу територію. По-друге, справжні диверсанти не переходять кордон галасливими юрбами, мов п'яні гульвіси. Вони роблять це непомітно й тихо, інколи сидять цілу добу в якомусь яру, чекаючи найслушнішого, найвигіднішого моменту. По-третє, справжні диверсанти, прокрадаючись через кордон, не тягнуть за собою важких кулеметів. Важкі кулемети потрібні при вторгненні, а під

час вчорашнього інциденту взагалі не було такої спроби. І все ж кулемети стріляли: за смугою, в усті ярів, стовбури дерев наче перетято гострою пилкою. Так стріляють здалеку тільки важкі кулемети.

Отже, диверсанти і гадки не мали робити вилазки. А випадок з Хасаном Радфієвим — просто блеф, звичайнісінька провокація. До ярів було послано невеликі підрозділи прикордонної охорони з кулеметами. їм було наказано зчинити якнайбільший шум, щоб створити враження справжнього вторгнення. Потім вони вбили свою людину, а труп підкинули на нашу територію як доказ, що в нападі брали участь диверсанти, а не регулярні частини прикордонної охорони.

Дійшовши такого висновку, полковник Манов задоволено потер руки. Він проковтнув нарешті ложечку соди і вже через хвилину почував себе бадьоро, настрій у нього поліпшився. На прем'єру він, звісно, не піде. Може, запропонувати дружині самій піти до театру? Але ж вона скаже йому, що, хвала богові, ще не вдова і що час, коли він хотів зробити для неї щось приємне, на жаль, давно минув. Він знав заздалегідь, що вона йому скаже, бо таке мовилось уже не раз, і тому вирішив узагалі їй не дзвонити. Однак що ж усе-таки означає ця провокація? Вивести на позицію важкі кулемети і симулювати напад — то явно якийсь хід.

А втім, уже те, що він розгадав справжній характер нападу, було неабияким успіхом. Нехай дружина сердиться через цю прем'єру, зате він уміє логічно мислити і розв'язувати найскладніші вузли.

Отже, треба розгадати ще одну загадку. Навіщо ворогові потрібна ця провокація? Що означають отой неймовірний шум, вогонь з кулеметів і напад одночасно в двох пунктах? Пояснення може бути тільки одне: ворог намагався зосередити нашу увагу насамперед на цих двох пунктах, відвернувши її від інших місць. Ясно, диверсія...

Недарма ж Авакум Захов був учнем Манова! Правда, учень зробив стрибок уперед, пішов недосяжно далеко. Але чию ж він пройшов школу, чиї були перші уроки?

Тепер можна і закурити. Тютюн запаморочує голову, коли куриш рідко. Сода діє добре, але недовго. Незабаром печія почнеться знову. Манов це відчував. А клята прем'єра не йде з думки. Звичайно, десять років тому він нізащо не запропонував би дружині піти в оперу самій. Навіть і гадки не мав би про таке. А тепер хвилюватись через це смішно й наївно.

Не встиг Манов докурити сигарету, коли в кабінет укотився начальник радіопеленгаторного відділу — кремезний низенький полковник Ленков. Він начебто мимоволі вкотився, ніби його ззаду підштовхував навальний вихор, скерований на нього самого. Він вимахував списаним папірцем, а очі його дивились на Манова весело і задерикувато.

— Збирайся, колего, — прогув він густим басом, зовсім не відповідним його маленькій постаті.— Там така каша заварилась, мрія! Якраз по тобі!

— Де? — спокійно спитав Манов. І додав: — Я звик до подібних каш.

— Як де? Та ти що, з неба впав? У секторі L — Z! Невже не знаєш? У знаменитому і під усіма поглядами незвичайному секторі L — Z.

Начальник радіопеленгаторного відділу був здоров'як та веселун, і полковник Манов заздрив його доброму гуморові. Йому, напевно, не докучають квитками на різні оперні прем'єри та концерти.

— Ну,— сказав полковник Манов.— Слухаю.

Полковникові Ленкову важко було всидіти на одному місці, і він почав свою розповідь, походжаючи по кімнаті. Він згадав про «Гермеса» — так умовно називалась ворожа таємна радіостанція, що працювала на ультракоротких хвилях, встановлена кілометрів за п'ятдесят на південь від кордону. «Гермес», як правило, передавав, але рідко приймав — не любив розмовляти, більше давав інструкції. До того ж шифрові системи, зокрема спеціальні коди та сигнали, якими він користувався, були найрізноманітніші. Розшифровувачі більш-менш справлялися з системами шифрів, хоч і тут інколи зазнавали прикрих невдач. Розшифрувати радіограму «Гермеса» не гаючи жодної хвилини нерідко означало — викрити таємну радіостанцію або добре законспірованого резидента. Але якщо ціною дорогоцінних годин, а не раз. і днів, радіограми ті було прочитано, то спроба розгадати коди звичайно заводила дешифрувальників у безвихідь. Наприклад, на початку вересня «Гермес» передав своєму невідомому й мовчазному агентові коротеньку шифрограму, складену латиною. Через дві доби її насилу прочитали (через плутанину з відмінками), але зміст так і не розгадали, бо вжиті слова мали умовне значення. Буквальний переклад можна було тлумачити двояко: а) «Професорові вжити заходів для закінчення роботи Вітоші»; б) «Вітоші вжити заходів для закінчення роботи професора». Це, звичайно, була нісенітниця. І перша, і друга фраза починалась і закінчувалась незрозуміло. Хто такий професор? Що він має спільного з Вітошею? Про яку роботу йдеться? На ці запитання могла відповісти тільки людина, обізнана з кодовими значеннями слів. Могла б допомогти і контррозвідка, коли б мала в своїх досьє персоніфіковане значення хоча б одного із згаданих вище слів шифрограми. Якби контррозвідка знала, наприклад, хто криється за словом «професор», тобто якби вона мала діло з цією особою або засікла її в системі будь-якої іноземної розвідки, то ключ до розгадки таємної шифрограми було б знайдено.