Знявши телефонну трубку, Авакум накрутив номер службового моргу і спитав у лікаря, яку форму має куля.

— Кінчасту,— відповів лікар, який щойно вийняв кулю з-під лівої лопатки.

— Чи є на ній сліди подряпин? — поцікавився Авакум.

— Є,— ствердив лікар,— на конусі.

— Я зараз пришлю посланця по цю цінну річ,— сказав Авакум і поклав трубку.

— Отже, все відбулося так,— озвався полковник, і обличчя його набрало натхненного виразу. Він показав на спинку крісла,— Ця точка відповідає тому місцю, навпроти якого було професорове серце. Якщо провести звідси пряму лінію крізь отвір у шибці, де вона закінчиться? Вона закінчиться по той бік дороги, за канавкою. Якраз за тією товстою старою сосною. Я певен, що вбивця стояв саме там і стріляв звідти.

— Навряд,— заперечив Авакум.— Саме за тією сосною стояв ваш сержант.

Вираз натхнення миттю зник полковникові з обличчя. Тепер він мовчав і скидався на людину, яка з великим сумом розглядає узори на килимі, так ніби там зображено щось дуже веселе.

— Що ж далі? — спитав полковник.— Нічого не розумію. — Я теж,— тихо відповів Авакум.

Лейтенант Петров клацнув закаблуками і попросив у полковника дозволу ввійти. Передавши Авакумові пакет, запечатаний червоним сургучем, і повідомивши, що фотокопії відбитків будуть готові завтра зранку, він пішов.

Коли лейтенант зачинив за собою двері, Авакум розпечатав конверт і вийняв звідти фотокопію з аркушика, вирваного з професорового зошита, і коротеньку записку начальника лабораторії. Записку було адресовано полковникові Манову. Авакум прочитав її вголос. «Надсилаю вам фотокопію аркушика із зошита. На жаль, хімічна обробка його лицьової сторони не скрізь дала однакові наслідки. Деякі літери — там, де були заслабкі сліди на папері,— не вдалося проявити. З повагою...»

На фотокопії нерівним професоровим письмом було виведено: «Flo es Vi chae A rorae».

Прочитавши текст через Авакумове плече, полковник у відчаї сплеснув руками.

— Спробуй розгадати! — простогнав він.— Та тут і сам Навуходоносор, коли б воскрес, нічого не зрозумів би!

— Це текст шифрограми,— сказав Авакум.— Що ж до Навуходоносора, то цей вавілонський цар жив наприкінці п'ятого століття до нашої ери.

— Втішай себе байками,— промовив полковник. І чому спав йому на думку якийсь Навуходоносор? Манов відкинувся в кріслі й підпер голову рукою. Йому не хотілося навіть курити.

Авакум пройшовся по кімнаті, потім узяв кольоровий олівець зі срібної склянки на професоровому столі й написав щось на знімку.

— Прочитайте,— подав він його Манову.

Тепер текст мав такий вигляд: Flo es Vi chae A rorae. Авакум дописав літери, яких бракувало в тексті.

— Гаразд,— сказав полковник.— А що означають ці слова?

Полковник спитав, аби тільки щось сказати. І з тими літерами, і без них зміст шифрограми однаково був незрозумілий. Слова могли означати одне, а їх символічний зміст — зовсім інше. У нього раптом запекло в горлі, і хтозна-чому він згадав про дружину. Все одно вона не дасть йому спокою, бо історія з квитками ще не вилетіла у неї з голови.

— Що все-таки означають ці слова? — повторив полковник байдужим голосом.

— Вони можуть означати,— Авакум намагався здаватись бадьорим і самовпевненим,— по-перше: «Квіти Аврорі для Вітоші» і, по-друге: «Квіти Аврорі від Вітоші».

Полковник гірко всміхнувся, але на відповідь нічого не сказав:

— Аврора означає світанок,— вів далі Авакум.— Зорю.

Вони помовчали.

Раптом Манов ляснув себе по коліну з такою силою, наче хотів розчавити якусь огидну комаху.

— Еврика! — вигукнув він, і його зморене обличчя знов прояснилось.— Знаєш, я починаю здогадуватися про дещо.

— Ні, не знаю,— відповів Авакум.

— А я знаю! — полковник випростався, причесав гребінцем шпакуватий чуб, немов хотів цим жестом приборкати почуття гордості, що вирувало в його грудях.— Ось що я знаю,— провадив він.— Чи відіграють тут якусь роль від мінки й відмінкові форми? На мою думку, ні. Важливе інше, істотне. А воно ось у чому: зоря, квіти, Вітоша. Людина, що має одержати знімки оборонної споруди «Момчил-2», стоятиме десь на підступах до Вітоші і триматиме в руках квіти. Коли? На світанку! Тобто між сьомою та восьмою годинами. Де саме? Може, у Драгалевцях, а може, в Бонні чи Княжеві. Я завтра скерую туди людей, і ти побачиш, що вони з порожніми руками не повернуться!

— Було б добре! — сказав Авакум і зітхнув. Полковник майже збіг сходами вниз.

Дрімота майже здолала Авакума. Йому здавалось, ніби він знов поринає в холодну зеленаву глибочінь, і чекав, що от-от пролунає знайомий сміх, ніжний та веселий... Коли зненацька все це зникло у вихорі якихось нестерпних згуків, наче на голову посипався крижаний град.

То дзвонив телефон. Ніколи ще він не дзеленчав так дзвінко і настирливо.

Авакум підвівся з крісла, де задрімав, увімкнув світло і зняв трубку.