«Двері рипнули тільки раз,— подумав Авакум.— Тепер вони відчинені, можливо, когось чекають? Ключ теж клацнув раз».

Захов лежав у темряві з розплющеними очима.

Але йому здалося, що хтось пройшов через передпокій. Це вже були важчі й певніші кроки. І знову запанувала тиша.

Дощ постукував по віконній рамі.

Авакумові стало смішно — ще, чого доброго, простудиться, лежачи під мокрим плащем, через любовні побачення з Балабанихою!

Але не поворухнувся. Все чекав: трапиться щось особливе, таке, що має безпосередній зв'язок із враженнями, які його свідомість увібрала за день.

І раптом відчув, як мороз пішов по всьому тілу. Хтось піднімався сходами — один східець рипнув, потім другий — і так до самого помістка.

Авакум не замкнув своїх дверей. Навмисно він їх не замкнув чи просто забув повернути ключ, не міг пригадати. В цю мить він ні про що не думав.

Але людина, що піднялась на сходовий помісток, не мала наміру входити до його кімнати. Вона відчинила двері комірчини і ввійшла всередину.

Що їй треба було там, серед лахміття та препарованих птахів і тварин? З несподіванки та подиву Авакум мало не скочив з ліжка.

Він опам'ятався лише тоді, коли знову почув тихе рипіння східців. Людина вже була на подвір'ї.

Далі все сталося за хвилину-другу. Авакум кинувся до вікна, перескочив лутку і, схопившись за гілку старої сосни, почав швидко спускатись униз. Ще не відчувши під собою землі, він кинувся до тину. Попереду бігла людина.

Авакум засунув руку в кишеню, щоб дістати ліхтарик, але посковзнувся, похитнувсь і впав горілиць на мокру траву.

Підводячись, він гірко посміхнувся: усвідомлював,, що програв першу сутичку.

Він довго не міг заснути, бо втратив таку нагоду! Що заважало йому присвітити ліхтариком в очі невідомому, коли той був ще в комірчині? Це могла б зробити навіть жінка...

Авакум скрипнув зубами, повернувся до стіни й заплющив очі.

На світанку Авакума розбудив вітер, який згинав і ламав гілки старої сосни. Сірі розірвані хмари пливли по небу, і в їх отворах блищали клапті синього, вимитого неба.

Немов вітром здуло поганий настрій Авакума: коли розплющив очі, йому здалося, що поблизу лунають звуки знайомої мелодії. Дуже весела мелодія, напевно вальс.

«Тепер треба глянути, що діється в комірчині»,— подумав Авакум. Він узяв рушник і вийшов на подвір'я. Довго мився і хлюпався біля колонки, поки шкіра почервоніла від холоду.

«Зараз подивлюся, як там у комірчині»,— подумав знову

і почав голитися. Раптом згадав: мелодія, яка розбудила його, була з опери «Євгеній Онегін».

Авакум надів новий пуловер, почистив взуття, вилив жменю одеколону на волосся і став зачісуватися перед люстерком, прикріпленим до штатива з пробірками. Весь цей час він висвистував вальс із «Євгенія Онєгіна», немов навпроти світився рожевий фасад з жовтими балкончиками, а не хмурилася здиблена Зміїця.

Галерею, дверну ручку й двері в комірчину цілу ніч поливав дощ. Шукати тут якихось слідів не було рації.

Усередині все було так, як Авакум бачив і запам'ятав учора.

Він зупинився і почав уважно оглядати речі. Це тривало близько десяти хвилин.

Нарешті Авакум посміхнувся: йому здалося, що підставку, до якої було прикріплене ведмежа, зсунуто вліво пальців на два. Виднівся лівий верхній ріжок скрині. Учора, коли він закривав скриню підставкою, всі ріжки були закриті,— це він добре пам'ятав. А тепер лівий ріжок відкритий пальців на два. Хтось пересунув ведмежа вбік, ліворуч, мабуть, щоб заглянути в скриню й засунути руку. А потім у темряві-не встиг поставити опудало точнісінько так, як воно стояло. «Зміщення якраз два сантиметри»,— подумав Авакум.

Він поставив ведмежа на підлогу і заглянув у скриню. Всередині ніби нічого не змінилося. На дні та сама купа різноколірних камінців, а зверху, на тому самому місці, куди поклав його Авакум, лежав камінь, загорнутий в аркуш із зошита з написом: «Зміїця, 7 серпня». І папір, і напис були ті самі. Тільки трохи змінився колір мінералу. Авакум чудово пам'ятав, що той камінь був коричневий. Цей, який він зараз тримав у руці, розміром і формою був схожий на той, а колір мав інший — якийсь білястий.

Сонце зійшло з боку Ликіте, і небо над Зміїцею почервоніло. Далекі схили і зубчасті скелі потонули в присмерковому рожевому світлі.

Авакум спустився сходами вниз і в сінях мало не зіткнувся з Балабанихою.

— Вже мала б бути на сироварні, та проспала,— всміхнулась вона, поспішно ховаючи під хустку кучерик, що впав на чоло.

Поверх ситцевої блузки жінка наділа кунтушик з короткими рукавами. Він був відкритий на грудях, і у вирізі, оздобленому золотистими вилогами, блищала її м'яка, молочно-біла шкіра.