Сторож поквапився виструнчитися.

– У нас усе чин по чину! Жмурики… Тобто, покійницька братія на місці, згідно з описом. Можете переконатися.

– Переконаємося, – лиховісно пообіцяла вігіла.

І вказала супутникам у глибину цвинтаря, куди рвався збуджений Лю:

– Ви йдіть, я наздожену. Пане наглядачу, хто чергував позаминулої ночі?

– Я, ваша честь!

Якого дідька сторожеві трапив на язик суддівський титул, Анрі не зрозуміла.

– Нічого підозрілого не помітили? Воза, візка? Людей незнайомих?

– Підозр не було, ваша честь! Ховати небіжчиків – ховали. Двічі.

– Вночі?!

– А що, вночі не мруть? – у свою чергу здивувався сторож. – І мруть, і ховають. Ми цілодобово працюємо, до останнього клієнта. Якщо не вірите, спитайте в окружній покійницькій.

Він їв Анрі поглядом і смикав себе за бороду. Начебто роздумував: чи не відірвати її, кудлату, к дідьковій матері?

– Двічі? О котрій годині?

Тон Анрі збавила. Чоловік при виконанні, чого на нього репетувати? Вігіла чула не гірше за собаку: здобич поруч. Серйозна, соковита здобич, а не якийсь здохлий фактик чи сухий доказ. Залишилося наздогнати, вчепитися й сьорбнути живої крові.

– Перші ще до півночі з'явилися. Дванадцятої ще не пробило. А другі – після півночі. Розбудили мене, окаянні! Я сплю чуйно, комар носа не підточить, а тут насилу піднявся… Ноги ватяні, у животі лоскіт…

Сторож відчув, що ступає на слизький шлях, і заквапився з уточненнями:

– Не пив, ваша честь! Ні краплі! Це на світанку вже, з утоми…

– Гаразд, не пили. Вірю. Самі похорони бачили?

– Ну… Краєм, значить, ока… куточком, значить…

– В огорожі ховали? За огорожею?

– Ну…

Опустивши очі долу, сторож колупав носком чобота напівзасохлу траву.

– Ясно. Не бачили. Бентежитися нема чого, ви не зобов'язані наглядати особисто за всіма рядовими похоронами…

– Не зобов'язаний! – радісно стрепенувся мужичок, усвідомивши, що гроза минає стороною. – Ми тут це… Щоб не лазив, хто не треба! І щоб неподобств не коїлося. А за похоронами нехай крикливиці стежать, це їхній хліб…

Перервавши допит, Анрі глянула в той бік, куди пішли її супутники.

Осінній цвинтар – видовище особливе. Царський пурпур і витончена позолота листя, королівські поминки за літом на тлі врочистої суворості вічнозелених туй – вірних цвинтарних плакальниць. Сірий граніт надгробків, бронза меморіальних написів, димчастий мармур обелісків, чорний базальт монументів, скромний туф поминальних плит. Строгість алей і буяння барв, спалах сухотної пристрасті й розлитий у повітрі сум. Цвинтарям найбільше пасує осінь. Не весняний розмай, що здається соромітним у місцях упокоєння, не пекуча знемога літа, навіть не зимовий саван – осінь, поріг забуття.

– Повернімося до наших похоронів. Отже, перший, що був до опівночі. На чому приїхали, скільки людей, як виглядали?

– Фургон приїхав. Великий. Закритий.

– Катафалк?

– Нє-е… Кажу ж – фургон. Схожий на овочевий. Візник такий… довготелесий. У береті. З бумбомом.

– Із чим?!

– З бумбомом.

– З помпоном?

– Ага, моряцький бумбом. Шерстю назовні. У фургоні з небіжчиком хтось сидів. Чхав багато. Може, й не один. Смачно так чхали, аж у мене в носі засвербіло…

– Другий похорон? Після півночі?

– Не пам'ятаю, ваша честь! Кволий я був, спросоння…

– Бляху втратити не хочеш, кволий?

– О! Згадав! Теж фургон приїжджав!

– Овочевий?!

– Ну! Наче один каретник робив! Ох, а я ж відразу і не втямив… Морок, не інакше морок і мара…

Ліву щоку вігіли, у центрі службового клейма, кольнула голка-невидимка. Хотілося сподіватися, пошукова струна Мускулюса не обтяжена якоюсь професійною гидотою шкідників: що малефікам – здорово, те іншим – колька в боці. Акуратно визволивши струну з ефіру, Анрі намотала на вказівний палець і тричі смикнула, даючи зрозуміти: контакт встановлено. Потім вправно скрутила кінчик струни і запхала у вухо.

– Дещо знайшли, – діловито забасив малефік. – Вам треба глянути. По центральній алеї прямо, другий поворот праворуч, три квартали прямо, поворот ліворуч – там склеп з Диким Ангелом, не помилитеся! – і далі вздовж офіцерських усипальниць до задніх воріт. Ми за ворітьми, у зовнішньому боковому вівтарі. Чекаємо.

Можливості відповісти не було: струнний контакт урвався.

– Дякую за цінні відомості. Нікуди не йдіть, ви ще можете знадобитися!

Анрі подумки вилаяла себе за тупість: сторож і так не мав права залишати пост.