Місяць поволі піднімався все вище й вище, байдужим каламутним оком позираючи на те, що робиться на землі.

Несподівано з оповитої туманом степової балки виринув невисокий простоволосий отрок у білій вишиваній сорочці, підперезаний вузьким ремінним поясом, і, скрадаючись, почав наближатися до бойовища.

Тут, на горбку, він зупинився, висунув із бур'яну, мов ховрашок, чубату голову і сторожко оглянувся довкола.

Дозорців ніде не видно. Зате вдалині, на пологому березі неширокої річки, отрок побачив вороже стійбище. Там горіли багаття, осяваючи гостроверхі шатра й вози з халабудами, іржали коні, ревли верблюди. Легкий нічний вітрець доносив солодкавий запах конини, що варилася в казанах.

Отрок якийсь час виждав, а потім, знову пірнувши в бур'ян, навпригинці почав перебиратися від однієї купи тіл до іншої, де переможені лежали впереміш з переможцями. Часто зупинявся, заглядав у спотворені смертю та болем обличчя загиблих і поранених, але, не знайшовши того, кого шукав, переповзав далі.

Чимало часу віддав він цим пошукам. Кидався то в один бік, то в другий. Місяць допомагав йому — підбирався все вище і вище і світив усе щедріше й щедріше. Та отрок у розпачі тільки розводив руками — в яке обличчя не загляне, не той, кого він шукає! Не той…

Врешті, стомившись і зневірившись, сів на землю й охопив голову гарячими долонями.

Сидів довго, не знаючи, на що зважитись. Не перевертати ж усіх убитих, бо їх тут сотні, якщо не тисячі.

Раптом він почув стогін. Такий тихий, що міг би загубитися серед багатьох інших, якби не здався хлопцеві дуже знайомим і не пронизав серце радістю й надією.

Отрок миттю підхопився і, забувши, що треба ховатися від ворожого дозору, кинувся до чималої купи тіл, звідки линув той стогін. Швидко розтягнув убитих, що лежали зверху, і побачив немолодого вже воя у закривавленій сорочці.

— Отче! Князю! Ти? — скрикнув радісно. — Живий?.. Слава Даждьбогові й Перунові! Слава Купайлові й Велесові і всім богам — живий!.. Живий улицький князь Добромир! Живий отець мій!

— Боривою, синку, допоможи мені підвестися… Отрок допоміг і тільки тепер, коли батько сів, з жахом побачив, що той знемагає від ран: ліва нога вище коліна пронизана списом, а в грудях стримить гуннська стріла.

— Чекай, отче! Я зараз покличу наших на допомогу! — і Боривой, приклавши долоні до рота, закрякав дикою качкою.

У відповідь теж почулося:

— Кря, кря, кря!..

— Ідуть… Дубок, Горицвіт і Всеслав, — пояснив батькові. — А біля коней залишилися мати й Цвітанка. Ото і всі, кому пощастило врятуватися… Брати мої, княжичі Богомил й Гордомисл, кажуть, загинули… Горицвіт бачив, як гунни посікли їх шаблями… Стрий [4] Пирогаст і вуй [5] Братислав полягли теж, — я знайшов їх мертвих няньки, коли шукав тебе… Всі ліпші мужі наші наклали головами — і Хранимир, і Стоян, і Русота, і Живослав, і Рябовол… Не відаю, чи й залишився хто… Може, лиш ті, кому пощастило втекти в степ…

— Боже, боже, — прошептав розпачливо князь Добромир.

— Ми вирішили податися до полян… Та прикро нам стало при думці, що завтра гунни, коли добиватимуть наших поранених і ділитимуть здобич, знайдуть улицького князя — живого чи мертвого — і поглумляться з нього… Ось чому — хвала богам — я тут!

— Дякую, синку, — князь притягнув отрока до себе й поцілував у розпатлану голову. — Не знаю, чи й дожив би я до ранку… А тепер — маю надію…

До них підійшли три молоді вої. Міцні, стрункі. Біля поясів, у шкіряних чохлах, — короткі мечі, за спинами — щити, луки й тули зі стрілами, в руках — списи… Побачили князя, зраділи:

— Живий наш князь! Живий! Слава богам!

Двоє з них миттю схрестили списи — князь сів на них, обнявши молодиків за плечі. Ті випросталися — швидко понесли його, переступаючи через поранених, обминаючи купи мертвих.

У балці ждали дві жінки з кіньми. Одна, старша, мала років сорок, а друга була зовсім молода дівчина.

Побачивши князя, обидві кинулися до нього.

— Ладо моє любе! Поранений! Тяжко? О боже! — скрикнула старша і прихилила його голову собі до грудей. Побачила стрілу в рані — почала обережно витягати. — Я зараз, зараз… Потерпи трошки, красне ладо моє!..

Вона обережно витягла стрілу без наконечника, який залишився в рані, зняла з голови полотняну хустину — туго перев'язала князя. Робила все спритно, до ладу, її міцні пальці ніжно доторкувалися до князевого тіла, мовби боялися завдати зайвого болю. Губи стиснуті, суворі, в очах — твердість і рішучість. І тільки коли скінчила, з них бризнули сльози.

Князь погладив жону по пухнастих русявих косах, обняв за плечі.

— Не плач, Іскронько… Адже — живий… А рани — пусте… Загояться… Не тужи, княгине… Видужаю — зберу своїх угличів [6] і знову зійдуся з каганом Ернаком у полі, стану з ним на прю [7] … І, може, наступного разу боги допоможуть мені. — Він говорив уривчасто, з натугою. Притягнувши другою рукою доньку, поцілував її в голову. — І ти витри сльози, Цвітанко!.. Не треба плакати над живим… Поплачемо над тими, кого вже немає з нами і чиїх любих голосів ми вже ніколи не почуємо, — над княжичами, над родовичами, над моїми воями полеглими…