— Десь, мені здається, я вже бачив тебе, юначе, — промовив нарешті. — А от де — не пам'ятаю…

— Бачив, кагане… Я той бранець, якого ти біля Родня велів Чорному Вепрові живцем спалити разом з князем Божедаром!

— Аа… От бачиш — який же ти князь? Ти простий воїн… Я знаю одного полянського князя — Чорного Вепра. І було б з мого боку нерозумно виступати на герці з якимось самозванцем. До того ж — утричі молодшим за мене!.. Якщо тобі, юначе, так не терпиться схрестити з кимось свого списа, то я вишлю до тебе свого богатиря!

Кий усміхнувся і сказав:

— Негоже полянському князеві, кагане, ставати на прю з якимось невідомим гунном. Можу і хочу битися лише з рівним собі!.. А щоб ти пересвідчився, що я князь, а не самозванець, то посилаю досить відомого тобі Крека з подарунком від мене! Приймай!.. Крек розповість тобі все, що захочеш від нього дізнатися! Розпитай його гарненької — і; відпустивши повід, вдарив Крекового коня списом по крупу.

Кінь з місця взяв риссю і помчав прямо до гуннського стану. Там його спіймали і підвели до Ернака.

Києві було добро видно, як спохмурнів і здригнувся каган, побачивши на грудях у Крека закривавлену голову Чорного Вепра. Очі його розширилися від жаху, а вид посірів. Хапнувши розкритим ротом повітря, він пильно глянув на мертве, зморщене обличчя племінника, і хрипко вигукнув:

— О, Тенгріхан! Як це сталося?

Крек з переляку був ледве живий, але зібрався з духом і голосно відповів:

— Полянські князі билися на герці, і Кий переміг. Ернак підняв руки вгору і люто закричав:

— Прокляття!.. А де мої воїни? Де мої найкращі, найхоробріші полки? Відповідай!

Крек хитнувся наперед, бажаючи вклонитися, але вклонитися не зміг: обплутаний мотуззям тулуб не гнувся.

— Твої воїни загинули, повелителю всесвіту, — пробелькотів Крек. — Але я в тому не винен… Це все він — Чорний Вепр…

— Загинули! — крикнув ще дужче каган. — Усі?

— Усі, мій повелителю…

— А ти?.. Як же ти залишився живий, собако? Чому стоїш тут переді мною? Чому не загинув, рабе? Так згинь же, проклятий Тенгріханом!

Ернак вихопив шаблю. Блиснуло проти сонця синьокрицеве лезо — і кругла Крекова голова покотилася в кострубатий, притолочений кінськими копитами бур'ян.

Кий не став ждати, поки розлютований каган пошле в погоню за ним сотню вершників, а потягнув повід «соб» і швидко поскакав до своїх.

Ледве встиг він спішитись і віддати отрокові коня, як гунни пішли в атаку. Застугоніла земля, і повітря струсонулось, задвиготіло від страшного крику. З диким ревом, виском, улюлюканням мчали на полян тисячі оскаженілих ординців — і що найдивніше — не звичним клином, а суцільною лавою. Видно, Ернак, пам'ятаючи, яку хитру несподіванку з частоколом підніс йому Кий, пустився сьогодні теж на хитрість. Та яку? На що він розраховує? Знайти слабке місце в обороні полян?

Розхитати її, прорвати, а потім кинути в прорив свіжі сили?

Такий початок битви здивував Кия, але не збентежив.

— Міцно стояти на місці! Ні кроку назад! — наказав він, і його наказ миттю був переданий по лаві.

Всі приготувалися грудьми зустріти нападників.

Однак гунни не вдарили лавою на лаву, а, майже добігши до полян, розділилися навпіл, і обидва крила, взявши відповідно праворуч і ліворуч, поковзом помчали понад полянським строєм, закидаючи його стрілами. А в утворену таким несподіваним маневром прогалину з глибини поля раптом ринули свіжі сили, на цей раз утворюючи гуннський клин.

«Ось тепер починається, — подумав Кий. — Хитрий Ернак: спочатку налякав, а потім ударив… Та й ми не ликом шиті! Цікаво, що ти заспіваєш, кагане, коли в діло вступлять сіверяни і деревляни?»

І він знову передав по лавах — в один бік і в другий — наказ:

— Князям — починати! Хай ударять з боків і з тилу!.. Полянам — стояти на смерть!

Гуннський клин стрімко наближався. Спочатку поляни зустріли його хмарою стріл, потім — закидали списами з близької відстані. Клин відразу значно «надщербився», десятки вершників — з кіньми або без них — зі всього розмаху гепнулися на землю.

Та це не спинило гуннів.

І тоді в бій вступили ратники з ратищами. В останню мить, коли вже почулося важке дихання гуннських коней, вони раптом підняли навстріч нападникам гострі, як мечі, залізні наконечники, насаджені на довгі міцні держаки, і з хрускотом прохромили груди й животи коням і вершникам. В якусь коротку хвилину утворився високий завал з поранених коней і мертвих людей. Та гунни на це не зважали — напирали все дужче й дужче, намагаючись ввігнати вістря клина якомога глибше в полянські лави.