– Що тобі потрібно? Я нічого не маю, нікого не знаю! Відпусти мене! – благала Авері.

– Я сказав, що не заподію тобі ніякої шкоди, це не в моїх інтересах, – спокійно відповів.

– А викрадення вже не вважається шкодою?

– Ти примусила мене, твій крик чули усі довкола!

– Я тебе не знаю, ніколи не бачила. Ти вломився до моєї квартири! Що я мала робити?

– Все склалося не так, як я гадав… Пробач мені!

– Хто ти? Навіщо таке робиш?

– Нізащо не повіриш, якщо тобі скажу!

– Що за маячня? – здивувалась Авері, витираючи сльози. – Ти якийсь ненормальний псих, тобі подобається знущатися зі своїх жертв?

– Взагалі-то, я мав психічну хворобу у минулих життях… – сам не помітив, як це сказав.

– У минулих життях? Точно псих! Ти належиш до якогось культу, а мене хочеш принести у жертву?

– Не збираюсь я приносити тебе у жертву! Я тут, аби захистити тебе, не дозволити вбити!

– Хто намагається мене вбити? Чому? Якої шкоди я завдала цій людині?

– Це не людина! – сказав з такою серйозністю, що Авері аж змовкла на секунду. – Якщо хочеш, щоб я тобі розповів, спершу маєш довіритись мені!

– Маю довіритися тому, хто увірвався до мого житла?

– У тебе немає іншого вибору! Я єдиний, хто може тебе захистити! Заприсягся тебе захищати!

– Швидше рак на горі свисне, ніж почну довіряти тобі! – розлютилась дівчина.

– У твоїх словах є логіка… – відповів їй і подався до автомобіля шукати запальничку.

Авері не знала, чого від мене очікувати, з острахом спостерігала за моїми діями. Я відкрив бак з бензином, засунув туди носову хустинку, аби промочити у вогненебезпечній рідині. Потім обмотав цим клаптем тканини руку, підійшов до Авері і підпалив свій зап’ясток. Полум’я здійнялось швидко. Рука палала, а за моїм спокійним виглядом цього не сказали б. Блакитноока чорнявка дивилася, проте не вірила своїм очам. Вогонь догорів і я показав їй, що рука зовсім не ушкоджена. Авері спочатку здивувалася, а потім сказала, що це якийсь трюк і все було влаштовано навмисне, аби я втерся їй в довіру і ще там щось накоїв. В цілому я її далі не слухав, бо вона трохи розлютила своїми сумнівами. Дістав з-під джинсів одного зі своїх кинджалів, сів до Авері на землю, поклав зброю їй у руку. Розмістив свою долоню на землі.

– Спробуй проштрикнути мене цим гострим кінцем! – вказав їй.

– Не буду цього робити! – відмовилася з обуренням дівчина.

– Ти не заподієш мені шкоди, повір! Лишень спробуй!

Вона не зробила цього. Тоді в голову стукнула інша ідея. Я заліз під автомобіль. Схопившись за нього знизу рівно посередині, піднявся на ноги. На витягнутих руках, стоячи, я тримав автомобіль, не докладаючи при цьому жодних зусиль. Дівчина була шокована і відмовлялася вірити. Кілька разів підкинув на метрів п’ять машину над собою і поставив на місце.

– Як ти це зробив? – Авері підвелася з землі, навіть зробила кілька кроків у мій бік.

***

Дівчина підійшла до автомобіля. Впираючись у нього руками, самотужки намагалася зрушити його з місця, але нічого не вийшло. Вона здивовано дивилася на такого на вигляд не дуже м’язистого хлопця, намагалася розгадати таємницю моєї сили.

– Яка в тебе вага? – спантеличено запитала Авері.

– Не знаю, – відповів, здригнувши плечима.

– Як ти це зробив? – дівчина несміливо підходила ближче й ближче до мене. – Ти звідки такий узявся?

Вже був хотів їй сказати, хто я, але вирішив схитрувати. Спершу запропонував їй сісти в машину та поїхати з цієї галявини в якесь інше місце. Сутеніло, і не хотілося, аби дівчині робилося ще страшніше залишатися зі мною на самоті. На моє здивування Авері з неохотою, проте не промовивши жодного слова, сіла в автомобіль. Я зайняв своє місце водія, спробував завести авто, але, вочевидь, від недавніх шалених потрясінь в моєму засобі пересування щось зламалось, він вже був не на ходу. Дівчина пожартувала, що не треба було так високо його підкидати, на її обличчі промайнула ледь помітна посмішка. Того моменту я зрозумів, що вона мене більше не боїться, її страх перетворився на цікавість, вона прагнула пояснень. Я дістав з багажника сумку зі своїми речами. Автомобіль залишив посеред галявини.

Близько опівночі. Ми з Авері йшли через ліс до міста пішки. Дівчині стало прохолодно, на ній була лише літня сукня і хатні капці, в яких її викрав з квартири. Я представився їй, сказав своє ім’я та розповів свій великий секрет. До міста годин сім. Авері виглядала шокованою, вона задавала багато різноманітних питань, на які навіть я не міг дати відповіді. Дівчина цікавилася, звідки взялися безсмертні, як з’явилися вартові, як я знаю, що їх усього сім. Чорнявка задавала ті речі, якими я мав би поцікавитися у Престона або Адама, але цього не зробив. Моє безсмертя так раптово впало на голову, що не вистачило й часу ставити такі запитання. Найскладніше стало розповісти, чим займаються вартові і повідомити Авері, що вона – наступна в нашому списку. Чорнявка зупинилась і обіперлась на дерево.

– То ж ти прибув, аби виконати свій обов’язок? – задумалася.

– Я вже не раз казав, що не скривджу… Ми, безсмертні, якщо поставимо собі щось за мету, то неодмінно її досягнемо! Я не буду робити того, що роблять інші вартові, вважаю наше призначення неправильним! Моя місія – захистити тебе…

– Але що ти можеш вдіяти один проти всіх? – скептично спитала дівчина. В її очах пробіг смуток.

– Послухай! Я не дам тобі померти! Заховаю тебе, щоб ні Престон, ні хтось інший не знайшов. Зараз недоречно падати духом! Нам потрібно рухатись, щоб Еквіджу складніше стало мене знайти! – намагався підбадьорити Авері.