– Я не їх, а літо називаю бабиним, так у народі кажуть.

– Коли всі слова, що в народі кажуть, та в газету… – редактор похитав облисілою своєю головою.

– Але ж не писати жіноче літо, – сказав фенолог.

– Саме жіноче.

– А може, дамське?

– Ні, дамське нам не підходить. А жіноче – саме якраз.

– Борисе Євгеновичу, – заволав фенолог, – ви мене вбиваєте. Запитайте будь-кого, хоча б оцю відвідувачку… Дівчино, – звернувся він до Нюри, – ось ви, я бачу, з народу. У вас такий час, коли осінь і коли тепло, коли сонечко світить, як зветься?

– Хто як хоче, так і зве, – сказала Нюра ухильно. Їй не хотілося йти проти редактора.

– Ось бачите, – пожвавішав редактор. – А в нас газета. Ми не можемо називати, хто як хоче. Ви в якій справі? – доброзичливо запитав він у Нюри.

– Та я за мужика свого, за Чонкіна.

Почувши це прізвище, редактор відсунув убік склянку з чаєм, випростався і задерев’янілими вустами сказав:

– Слухаю вас.

Фенолог Ципін враз зник, наче його й не було.

– Слухаю вас, – повторив редактор.

– Та я ось про те, що як же мені бути, – мовила Нюра, наближаючись до столу. – Чонкін – то мій мужик, а прокурор каже, відмовлятися треба.

– Ну, раз прокурор каже, значить, так і треба зробити, – ствердив Єрмолкіи.

– Як же ж? – сказала Нюра, похитуючи головою. – Я ж вагітна.

– Вагітна? – здивувався Єрмолкін. – Це міняє справу. Почекайте, я мушу подумати.

Він обхопив голову руками, заплющив очі, і схоже було, що дійсно заглибився в роздуми. Нюра дивилась на нього з цікавістю, до якої домішувався і переляк, і повага. Так, обхопивши голову руками, Єрмолкін просидів, може, декілька секунд, але Нюрі здалося, що рахунок ішов на хвилини. Єрмолкін раптом труснув головою і, наче повертаючись до тями, довго дивився на Нюру. Дістав з шухляди чистий аркуш паперу, підсунув Нюрі і мовив тихо:

– Ось тут внизу розпишіться.

– Навіщо? – поцікавилась Нюра.

– Ми тут напишемо замітку од вашого імені, потрібен ваш підпис.

– Яку ще замітку? – насторожилася Нюра.

– Ми напишемо, що ви, як майбутня мати, од себе й од імені вашої дитини рішуче відмежовуєтесь від так званого Чонкіна і запевняєте, що майбутнього сина свого чи дочку виховаєте справжнім патріотом, вірним ідеалам партії Леніна – Сталіна.

– Он воно що, – зів’яла Нюра. – Скрізь одне й те ж.

– А що вам не подобається? – щиро запитав Єрмолкін. – Це ж усе робиться задля вашого блага. Невже вам хочеться, аби ваша майбутня дитина мала прізвище злочинця, все життя носила на собі цю незмивну пляму?

– Гаразд, піду, – сказала Нюра, підводячись.

– Ну, як знаєте. Люди для вас стараються, хочуть зробити, як краще, а ви… Ви знаєте, може, вам ваша впертість здається правильною, може, ви навіть хочете видаватися в очах людей такою собі героїнею, але я вважаю, що поведінка ваша продиктована боягузтвом і тільки ним. Коли б ви дійсно були щирою, ви б сказали: «Так, я помилилась». Ви б відреклися од цього Чонкіна і затаврували його навіки ганьбою. Я розумію, таке рішення важко прийняти, але, якщо ви справжня радянська жінка, ви мусите вибрати, хто вам дорожчий – Чонкін чи радянська влада.

Нюра дивилася на нього повними сліз очима. Вона не розуміла, чому обов’язково вибирати, чому в крайньому разі не можна сумістити те й інше.

– Так, – помовчавши, сумно сказав Єрмолкін. – Ви, я бачу, й справді впираєтесь. Мені це, чесно кажучи, не зовсім зрозуміло. Можливо, у мене, з вашої точки зору, дещо застарілі погляди, але я до всього ставлюся інакше, – він підвівся з-за столу і – руки в кишені – пройшовся по кімнаті. – Ось у мене є син, – продовжував він на більш нервовій ноті. – Він маленький. Йому всього лише три з половиною роки. Я його дуже люблю. Але якщо партія накаже мені зарізати його, я не питатиму за що… Я… – він поглянув на Нюру, і погляд його наче осклянів. – Я…

– Мамо! – не своїм голосом закричала Нюра і кинулася геть із кабінету. Майже до самого Красного вона бігла не озираючись. Майже до самого Красного їй здавалося, що за нею з ножем у зубах женеться редактор Єрмолкін.

12

Чомусь зустріч з Нюрою подіяла на Єрмолкіна дивовижним чином. Можливо, тому, що він згадав про сина. Такий білявий з великим лобом хлопчик, схожий на маленького Володю Ульянова. Отже ж, усі люди якось піклуються про свою сім’ю, одне про одного дбають, а він усе про роботу, все про роботу, сидить тут день і ніч, пожовк од тютюнового диму, а коли був останнього разу вдома, – напружився, згадати не може. Ні, досить, сказав він собі самому, час подумати і про сім’ю. Сьогодні він вирішив піти з роботи раніше звичайного, тобто не просто раніше на годину чи дві, а піти після закінчення робочого дня, як усі прості службовці. Врешті-решт, сформулював він свою думку, я людина і маю право на відпочинок та особисте життя.

Все ж перед виходом він ще раз проглянув відбиток газети, який йому принесли для остаточної перевірки.

Розпочав, як звичайно, з передовиці. У передовиці його завжди цікавили не тема, не зміст, не, скажімо, стиль викладу, його цікавило тільки, щоб слово «Сталін» згадувалося не менше дванадцяти разів. Про що б там мова не велась, чи про моральне обличчя радянської людини, чи про заготівлю кормів, чи про розведення риб у штучних водоймах, але слово це повинно було згадуватися дванадцять разів, можна тринадцять, можна чотирнадцять, та ні в якому разі не одинадцять. Чому він взяв мінімальним саме це число, а не якесь інше, просто зі стелі чи чуття підказало, сказати важко, але було саме так. Хоча й не існувало стосовно цього ніяких спущених згори інструкцій, ніяких особливих розпоряджень, та не лише Єрмолкін, а, мабуть, кожен редактор, чи то у місцевій газеті, чи то найнейтральнішій, вдень і вночі сліпів над сірим, як брудна скатертина, газетним аркушем, вишукував загостреним олівчиком це саме слово і ворушив губами, підраховуючи.