«Вініцій має рацію, – подумав Петроній, – а моя Хрисотеміда стара, стара… як Троя!»

І, звертаючись до Помпонії Грецини, він вказав рукою в сад.

– Тепер я розумію, доміно, – сказав він, – що, маючи таку пару, ви вважаєте за краще бути вдома, ніж на бенкеті в Палатинському палаці чи в цирку.

– Так, вірно, – відповіла Помпонія, спрямувавши погляд на Авла та Лігію, що гралися.

А старий полководець почав розповідати історію дівчини й те, що колись чув од Анелія Гістра про народ лігійців, який живе на похмурій півночі.

У саду тим часом завершили грати в м'яча, і всі троє походжали піщаними доріжками, вирізняючись на темному тлі мирт і кипарисів, подібні до трьох білих статуй. Лігія тримала маленького Авла за руку. Трохи погулявши, вони всілися на лаву біля басейну в центрі саду. Маленький Авл тут же підхопився й почав полохати рибок у прозорій воді. Вініцій же продовжував розмову, почату під час прогулянки.

– Було так, – говорив він тихо, з тремтінням у голосі. – Ледве я зняв претексту, мене відправили в азіатський легіон. У місті я майже не жив – не спізнав ні життя, ні любові. Я знаю напам'ять дещо з Анакреонта [119] і Горація [120] , та не зумів би, як Петроній, читати вірші, коли розум од здивування німіє і не здатний знайти власних слів. Хлопчиком ходив я до школи Музонія, котрий говорив нам: щастя полягає в тім, аби бажати того, чого бажають боги, – і тому залежить од нашої волі. Я ж гадаю, що є інше, більше й більш цінне щастя, котре не залежить од волі, бо його може дати лише любов. Цього щастя самі боги шукають, ось і я, о Лігіє, що досі не знав любові, наслідую їх і також шукаю ту, котра захотіла б дати мені щастя…

Він замовк, і деякий час чути було тільки легкий плескіт води, в яку маленький Авл кидав камінці, лякаючи риб. Нарешті Вініцій знову заговорив голосом м'яким і притлумленим:

– Ти, звичайно, знаєш Тита, сина Веспасіана? Кажуть, він, ледве вийшовши з дитячого віку, так полюбив Береніку [121] , що любовна туга мало не висмоктала з нього життя. І я зумів би так полюбити, о Лігіє! Багатство, слава, влада – все це дим, суєта! Багатий зустріне ще багатшого, славетного затьмарить чужа, ще більша слава, могутнього здолає могутніший. Але хіба сам імператор або навіть будь-хто з богів може відчувати більшу насолоду, бути щасливішим, аніж простий смертний тієї миті, коли біля його грудей дихають любі йому груди або коли він цілує кохані вуста? Адже любов робить нас богорівними, о Лігіє!

А вона слухала з тривогою, із зачудуванням, але також і з насолодою, як слухала б звуки грецької флейти або цитри. Часом їй здавалося, буцім Вініцій співає якусь дивну пісню, котра лине їй у вуха, бентежить кров і наповнює серце знемогою, страхом і незрозумілою радістю. І ще їй вчувалося, ніби він говорить те, що було й раніше в ній самій, тільки вона не могла цього висловити. Здавалося, він будить у ній те, що досі спало, і в цю хвилину туманні сни набувають контурів, усе більш чітких, звабливих і принадних.

Тим часом сонце вже давно пересунулося за Тибр і стояло низько над Яникулом. Багряне світло падало на нерухомі кипариси – ними було протяте повітря. Лігія підвела свої блакитні, мовби пробуджені від сну очі на Вініція, й раптом, у вечірньому цьому промінні, схилений над нею у благанні в погляді, він видався їй прекраснішим од усіх людей, усіх римських і грецьких богів, чиї статуї вона бачила на фронтонах храмів. А він, узявши ніжно її руку вище зап'ястя, запитував:

– Невже ти не здогадуєшся, чому я говорю тобі це?

– Ні! – прошепотіла вона так тихо, що Вініцій ледве почув.

Але він їй не повірив і все дужче притягував до себе її руку – ще трохи, і він пригорнув би дівчину до своїх грудей, у яких серце стукало, як молот, від бажання, розбудженого цією чарівною істотою, і звернувся б до неї з палкими словами пристрасті, коли б на оточеній миртами доріжці не показався старий Авл.

– Сонце заходить, – мовив він, наближаючись до них, – бережіться вечірньої прохолоди й не жартуйте з Лібітіною! [122]

– О ні, – заперечив Вініцій, – я навіть тоги не одягнув і холоду не відчуваю.

– Глядіть, уже тільки половину сонячного диска видно з-за пагорбів, – відповів старий воїн. – От якби в нас був м'який клімат Сицилії!.. Там вечорами народ збирається на ринках, аби хоровими співами прощатися з Фебом, який заходить.

І, забувши, що сам тільки-но лякав Лібітіною, Авл почав розповідати про Сицилію, де в нього були маєтки й велике, миле його серцю землеробське господарство. Не забув він також зазначити, що в нього не раз думка з'являлася переїхати на Сицилію й там спокійно доживати віку. Зимовий іній уже не тішить того, кому зима вибілила голову. Поки ще листя з дерев не осипалось і над містом милостиво всміхається ясне небо, але, коли виноград пожовкне, коли в Альбанських горах випаде сніг і боги нашлють на Кампанію пронизливі вітри, тоді, хто його знає, чи не переселиться він усім домом у свій затишний сільський маєток.

– Ти б хотів покинути Рим, Плавтію? – з несподіваною тривогою запитав Вініцій.

– Бажання таке в мене є давно, – відповів Авл, – життя там спокійніше й безпечніше.

І він знову заходився розхвалювати свої сади, стада, оточений зеленню будинок і порослі кмином і чебрецем пагорби, над якими дзижчать рої бджіл. Але Вініція ці буколічні картини не розчулювали, він думав лише про те, що може втратити Лігію, й дивився туди, де сидів Петроній, ніби від нього тільки чекав порятунку.

А Петроній, сидячи поруч з Помпонією, милувався краєвидом із призахідним сонцем, садом і людьми, що стояли біля басейну. Їхні білі одежі на темному тлі мирт золотилися в останніх променях. Західна частина неба забарвилася в пурпурові та фіолетові тони, переливчасті, мов опал. Решта небосхилу була бузкового кольору. Чорні силуети кипарисів вимальовувалися ще чіткіше, ніж удень, – у людях, у деревах, в усьому саду запанував вечірній спокій.