Де ж Христя забарилася? Чому не приходить утiшати матерi старої, дiлити З нею її тугу запеклу?

Христя рада, що вирвалася… Бiгає з дiвчатами по селу вiд двору до двору, вiд хати до хати. Холодна рiздвяна нiч не припона молодечi, тiльки заставляє швидше бiгати. Рипотять швидкi ступнi по усланiй бiлим снiгом землi; молода кров, розгоряючись, грiє, б'є у лице; говiр-клекiт роздається по опустiлих улицях; з усiх країв села доноситься колядка… Радiстю i веселощами б'ється серце у Христi, очi грають, як тi зорi на холодному небi. Те лихо, що їх туманило, що важким каменем лежало на душi, скотилося, коли вона переступила за свiй двiр.

– Уже ж i розпущу я свiй голос сьогоднi! – хвалилася вона Горпинi. – Довго я держалася, та оце й вирвалася… А недобрi ви, дiвчата: хоч би таки одна прийшла провiдати, розказати, що робиться на селi, що чується мiж вами? – щебетала Христя, поспiшаючи за подругою на збiрку до досвiтчаної матерi.

Досвiтчана мати, стара Вовчиха, радо стрiла Христю.

– Здорова, дочко! Та й давно ж ти у нас була! I Пилипiвна зiйшла – не приходила… Стидно, дiвко… Там у вас нещастя трапилося… У кого того нещастя не трапляється? День наш – вiк наш: сьогоднi живий-здоровий, а на завтра, дивись, уже й не стало. Усi пiд богом ходимо. Його святая воля!.. Ну ж, я на тебе хоч подивлюся. Iди ближче до свiтла.

I стара, курноса, мов сова, Вовчиха почала повертати Христю на всi боки, заглядати у її лице, у вiчi:

– Змарнiла, дiвко, споганiла… Журилася? Нiчого: молода – перетерпиш… А тут нема менi одбою вiд хлопцiв за тебе: чому та й чому, тiтко, Христя до вас не приходить? А я почiм знаю – чому? Пiдiть, кажу, довiдайтесь. I сьогоднi забiгав один… Чи буде Христя хоч у колядцi?

– Я знаю, хто забiгав, – умiшалася Горпина.

– Нi, не знаєш.

– Так скажи хто? – спиталася Христя.

– Ага, хочеться знати… хочеться? Не скажу ж за те, що не приходила.

– Як же його ходити? – виправлялася Христя. – I грiх, i мати не пускають.

– Потурай грiховi… А матерi скажи: хiба вона не була молодою? Розмову перервали три-чотири дiвки, що, запихавшись, убiгли у хату.

– Бач! Вони уже тут; а ми, дурнi, за ними бiгали. Прибiгаємо до Горпини, кажуть – пiшла до Христi. Приходимо до Христi – аж у неї i хата Закручена. Поцiлувала Химка у ломаку та й назад вернулася.

– Брешеш! Сама цiлувала, а на других звертає, – одрiзала Химка.

– Та то Маруся цiлувала, – додала третя дiвчина, ще пiдлiток, указуючи на свою старшу сестру.

Маруся тiльки закопилила губу. Дiвочий клекiт на хвилину затнувся.

– Чи ще багато наших немає? – спитала, обдивляючись гурт, Горпина. – Немає Ониськи та Ївги. Знаєте що? Поки вони прийдуть, заколядуймо матерi!

– Давайте! давайте! – пiдхопили другi. Горпина вискочила уперед.

– Благословiть колядувати! – гукнула.

– Колядуйте! – вiдказала Вовчиха.

Дiвчата стали в коло; однi питали: «Якої?», – другi вiдкашлювалися. Горпина почала…

Зично її голос роздався серед хати, мов бренькiт голосної струни або Забiй у дзвона… Здавалося, то черниця скликала на молитву своїх товаришок. Усi притихли, слухаючи того вигуку…

Це зразу усiма голосами пiдхопили:

I знову вигук, i знову «славен»… Колядка була довга-довга. На кiнець наспiли i жданi: Ониська – мишаста i Ївга – товстуха.

– Оце насилу вирвалися! – виправлялася Ївга. – Забiгаємо до однiї – пiшла, кажуть, туди; до другої – у другий край. Як пiшли шукати, як пiшли бiгати – насилу допиталися. А тут iдемо до вас – стрiвають парубки: «Куди, дiвчата, чешете?» Ми вiд їх, а вони – за нами… Насилу втекли!

– А Тимофiя б то i не бачила? – спитала, усмiхаючись, Горпина. Широке, чорне лице Ївги ще дужче почорнiло; очi заблищали.

– Хай вiн тобi на шиї повiситься! – сердито одказала Ївга.

– Тю-тю, дурна! Я жартую, а вона – навсправжки, – виправляється Горпина.

– От ще погризуться… А – грiх! – умiшалася Вовчиха. – Свої, та й не миритеся… ион, ион, ион! – I стара захитала сивою головою.

– Чого ж вона менi очi вибиває Тимофiєм? – не вгамовується Ївга.

– Ївго! годi! – умiшалося декiлька дiвчат.

– Годi вам змагатися; пора збиратись! – пiдказали другi.

– Пора, пора… Прощавайте, мамо.

– З богом, дiти, щасливо. А колядку пропивати – до мене.

– До вас! до вас! – I цiлим гуртом повалили з хати.

Нiч ясна, морозна. Пiвмiсяць високо плаває у чистому небi, горить; кругом його стовпились зорi: як рiй коло матки, як горiшки коло доброго крайця хлiба, так вони витанцьовують та виблискують кругом його; а вiн, зрадiвши, так висвiчує на все небо, так вистилає своїм свiтом укриту бiлим снiгом землю, горить в однiм мiсцi сизим огнем, у другiм зеленим, у третiм червоним, аж жовтогарячим, – мов хто розкидав дороге намисто по землi. В повiтрi тихо, холодно, i морозне стоїть воно й не поворухнеться, тiльки давить своїм холодом, аж дихати важко, аж встояти не дає. По селу скрип, луск, гвалтлемент… Там рипить бiльше дееятка нiг, перебiгаючи вулицю; пiд хатою чується: «Благословiть колядувати!», а там, з далекого краю, доноситься i сама колядка… Черiдка високих голосiв мчиться понад селом, будить застигле холодне повiтря, веселить кривi улицi, дратує собак по дворах… Живе, гуляє Мар'янiвка! Свiтло горить у кожнiй хатi; у кожного свої гостi, а не гостi – то свято.